— Пам’ятаєш це?
Пітер простягнув Кларі невеличку книжечку. Вона розгорнула її і почала читати навмання:
Вона перегорнула сторінку на інший вірш, знову навмання, і ще один, і ще.
— Вони майже всі про смерть або втрату, — мовила Клара, опускаючи книжку. — Я цього не усвідомлювала. Більшість віршів Рут про смерть.
Вона згорнула книгу. Це була одна з найперших збірок Рут.
— Вони не просто про смерть, — зауважив Пітер, кидаючи березову колодку у вогонь і спостерігаючи, як вона сипле іскрами.
Він вийшов на кухню, щоб перевірити запіканку, що розігрівалася до вечері, і звідти вигукнув:
— Вони ще й дуже витончені. Ми багато чого не бачимо в Рут.
— «Що була ти лише метеликом І вжалити не могла», — повторила Клара.
А Сісі була лише метеликом? Ні. У Сісі де Пуатьє було жало. Варто було наблизитися до тієї жінки, і ти відчував його. Клара не була впевнена, чи погоджується з Пітером щодо Рут. Рут виплескувала всю свою гіркоту у своїх віршах. Рут нічого не тримала в собі, а Клара знала, що злість, яка веде до вбивства, повинна довго бродити, вона часто запечатана під шаром усмішок і медових речей.
Задзвонив телефон, і після кількох коротких слів Пітер поклав слухавку.
— Допивай! — гукнув він із порога. — Мирна запрошує нас до бістро пропустити по келиху.
— Я маю випити залпом цей, щоб отримати ще один? — Як у старі добрі часи, чи не так?
Арман Ґамаш стояв перед старим будинком Гедлі. Двері зачинилися, і він відчув, що може видихнути. А ще він почувався по-дурному. Він оглянув цю похмуру стару будівлю разом із Лайоном, і ніщо з того, що він побачив, не змусило вподобати це місце, проте й ніяких вовкулак будинок не приховував. Він був просто стомленим і сумним, і йому дуже бракувало сміху. Як і його мешканцям.
Перш ніж піти, Ґамаш повернувся до вітальні, де Крі так само сиділа у своєму сарафані й капцях. Він накинув їй на плечі ковдру й сів навпроти. Якусь мить дивився на її безпристрасне юне обличчя, а потім заплющив очі.
Він намагався дати їй зрозуміти, що все буде добре. Урешті-решт. Життя не завжди завдаватиме такого болю. Світ не завжди буде таким жорстоким. «Дай йому час, маленька. Дай йому ще один шанс. Повернися».
Він повторив це кілька разів, а потім розплющив очі і побачив Лем’є, який стояв біля дверей і дивився на нього.
Опинившись на вулиці, Ґамаш щільніше загорнувся в пальто й пішов стежкою до машини. Завірюха тільки починалася, і сніг летів пухнастий, легкий і приємний. Він подивився вниз на село, що виблискувало у світлі прикрас і хуртовини. Раптом у його голові віхолою промайнули слова Ґабрі: «Чудовисько мертве, і селяни святкують». Натяк на Франкенштейна. Але в тій історії селяни не просто святкували смерть монстра, вони вбили його самі.
Чи могло це сонне, миле, мирне місце об’єднатися і вбити Сісі де Пуатьє?
Ґамаш майже відкинув цю версію. Це була божевільна ідея. Але потім він пригадав, що смерть теж була божевільною.
— Про щось хочете запитати? — не обертаючись, Ґамаш звернувся до молодого агента, що стояв позаду нього.
— Ні, сер.
— Урок номер три, синку. Ніколи не бреши мені.
Він обернувся й подивився на агента Лем’є поглядом, якого юнак ніколи не зможе забути. Турботливим і застережливим водночас.
— Що ви робили у вітальні з донькою?
— Її звуть Крі. А на що було схоже?
— Ви сиділи надто далеко, щоб розмовляти з нею. І, ну…
— Продовжуйте.
— Ваші очі були заплющені.
— Твоя правда.
— Ви молилися? — збентежено запитав Лем’є.
Для його покоління молитва була гіршою за зґвалтування, гіршою за содомію, гіршою за невдачу. Він відчув, що тільки-но глибоко образив шефа. Але ж той сам запитав.
— Так, я молився, хоча, мабуть, не в традиційний спосіб. Я розмірковував про Крі і намагався донести до неї думку, що світ може бути непоганим місцем, тож варто дати йому ще один шанс.