— Чудова робота.
— Дякую. Ваша правда. Тут, у місії, торбешницю знали.
Голос Лем’є звучав схвильовано, наче він щойно розщепив атом.
— Знали як Елль?
— Так, сер. Вони не знають іншого імені. Але ви мали рацію щодо іншого. Зі мною директор місії. Може, передати йому слухавку?
— Як його звати?
— Террі Мошер.
— Oui, s’il vous plaît.
З’єднайте з мсьє Мошером.
Після паузи у слухавці пролунав глибокий, владний голос.
— Bonjour,
старший інспекторе.
— Мсьє Мошер, хочу пояснити, що це не наша юрисдикція. Це вбивство в Монреалі, але нас запросили провести певні слідчі дії.
— Я розумію, старший інспекторе. Відповідаю на ваше запитання. Елль була дуже замкнутою, як і більшість тут, тому я не знав її добре, та й ніхто з персоналу не знав. Але я порозпитував, і дехто з працівників кухні згадав, що в неї був кулон на шиї. На їхню думку, то старовинна срібна прикраса.
Ґамаш заплющив очі й промовив коротеньку молитву, перш ніж поставити наступне запитання.
— Хтось пам’ятає, який він він був на вигляд?
— Ні. Я запитав, і одна з кухарок сказала, що колись завважила про кулон, аби підтримати розмову, та Елль одразу ж заховала його. Здається, вона дуже ним дорожила. Утім, безхатьки можуть надавати велике значення найдивнішим речам. У них з’являється зацикленість, одержимість. Схоже, це було одне з таких дивацтв Елль.
— Одне? У неї були інші?
— Можливо, але якщо були, то ми про це не знаємо. Ми намагаємося поважати їхнє приватне життя.
— Не буду вас затримувати, мсьє Мошер. Ви, напевне, зайняті.
— Зима завжди додає клопоту. Сподіваюся, ви знайдете того, хто її вбив. Зазвичай вони стають жертвами погоди. Сьогодні вночі очікується вбивчий холод.
Обидва чоловіки поклали слухавку з думкою, що було б непогано познайомитися зі співрозмовником.
— Сер! — Бовуар просунув голову у двері. — Ви не могли б вийти й подивитися дещо в агентки Лакост?
— Буду за хвилину.
Бовуар зачинив двері, встигнувши кинути оком на агентку Ніколь, яка сиділа на стільці мов статуя. Тьмяний, мішкуватий одяг, зачіска, що вийшла з моди десять років тому, сірі очі і сіре обличчя. Більшість жінок у Квебеку, особливо франкомовні мешканки провінції, мали стильний і навіть елегантний вигляд. Молодь часто можна було побачити в досить сміливому вбранні. Навіть у поліції Квебеку. Агентка Лакост, наприклад, була лиш трохи старша за Ніколь, але, здавалося, прибула з іншої планети. Вона елегантно трималася. Волосся завжди чисте, стрижка невигадлива, утім стильна; простий одяг вирізнявся вдало підібраними кольорами та підкреслював її індивідуальність. Звісно, вбрання і спосіб триматися Ніколь теж були унікальними. їх вирізняла сірість. Бовуар волів залишитися й почути, як шеф проперчить її за те, що вона насмілилася з’явитися знову.
Щойно двері зачинилися, думки Ґамаша повернулися до молодої жінки, що сиділа перед ним.
Вона дратувала його. Від одного лише погляду на її жалісне обличчя та манери жертви у нього мурахи забігали по шкірі. Злоблива й зарозуміла маніпуляторка. Він знав це.
Але він також знав, що чинив неправильно.
Він думав про це, обходячи сільську луку. Він проходив коло за колом, але завжди повертався до одного й того самого місця.
Він чинив неправильно.
— Пробач, — сказав він, дивлячись їй прямо в очі.
Вона озирнулася, ніби готуючись до продовження. Пробач, але тебе звільнено. Пробач, але ти їдеш додому. Пробач, але ти жалюгідна невдаха, і я не хочу, щоб ти навіть близько підходила до цього розслідування.
І вона не помилилася. То був лише початок.
— Я ігнорував тебе, і це було неправильно.
Проте вона чекала, спостерігаючи за його обличчям, за глибоким карими очима, такими суворими й задумливими. Чоловік із доглянутими вусами й волоссям дивився на неї зверху вниз, недбало схрестивши руки на грудях. У маленькій кімнаті злегка пахло сандалом. Запах був настільки тонким, що вона подумала, чи не здається їй це, але вирішила, що ні. Усі її почуття були загострені в очікуванні страти. Наступного вироку, який із ганьбою відправить її назад до Монреалю. Назад до наркотиків. І назад до її крихітного, бездоганного будиночка в східному Монреалі, з городом, який тепер під снігом, і батьком, який так пишається її успіхами.
Як би вона сказала йому, що її знову звільнили? Це був її останній шанс. Занадто багато людей розраховували на неї. Не тільки її батько, а й суперінтендант Франкур.