Він зупинився і знову подивився на старовинне село з розташованими по колу старими, добре знайомими будинками, у яких живуть добре знайомі й дорогі йому люди.
Навіть Рут Зардо. До честі цього тихого, спокійного місця, його мешканці знайшли у своїх серцях місце для такої зраненої душі, як Рут.
А Сісі де Пуатьє? Чи змогли б вони знайти місце для неї? Або для її чоловіка й дитини?
Він неохоче одвів очі від сяючого кола світла Трьох Сосен і подивився в темряву, на старий будинок Гедлі, що самотів на пагорбі, наче виняток, який лише підтверджує правило. Він стояв за межами кола. Як ізгой.
Чи був убивця там, у цьому зловісному і проклятому місці, яке, здавалося, породжувало й випромінювало обурення?
Ґамаш стояв на морозі й дивувався, чому Сісі прагнула всіх роздратувати. Чому вона на кожному кроці викликала обурення?
Він ще не зустрічав жодної душі, засмученої її смертю. Вона загинула, та нікому гірше не стало, наскільки він міг бачити. Навіть її родині. Чи надто її родині? Він злегка нахилив голову набік, наче це могло допомогти йому знайти відповідь. Проте не допомогло. Йому не вдалося втримати невиразну думку, яка промайнула в голові. Щось про прагнення викликати загальне обурення.
Він розвернувся й пішов до старого залізничного вокзалу, освітленого і майже такого ж привітного, як і бістро.
— Шефе, — озвалася Лакост, щойно він увійшов, впускаючи за собою холодне повітря. — Рада вас бачити. А де інспектор?
— Захворів. Він думає, що Беатріс Меєр наклала на нього прокляття.
— Вона не перша жінка, яка могла таке вчинити.
— Твоя правда. — Ґамаш засміявся. — Де агентка Ніколь?
— Пішла. Зробила кілька дзвінків і зникла пару годин тому.
Вона подивилася на нього. Чи здогадувався він про те, що й вона? Ніколь знову їх надурила. Складалося враження, що вона нав’язливо намагалася зіпсувати свою кар’єру та їхнє розслідування. Але Ґамаш ніяк не відреагував.
— Що в тебе?
— Гора повідомлень. Телефонувала коронерка. Каже, що зустрінеться з вами в бістро Олів’є о 5:30. Вона живе неподалік, чи не так?
— У селі під назвою Клеґгорн Голт, униз по залізничній лінії. Це їй дорогою додому. У неї щось є?
— Готовий звіт про розтин. Хоче поговорити з вами про нього. Також був дзвінок від агента Лем’є з Монреалю. Він сказав, що надіслав вам щось електронною поштою. Зі штаб-квартири. Однак просив, аби ви перетелефонували йому. Та перед тим, як ви це зробите… — Вона пішла назад до свого столу, Ґамаш за нею. — Я знайшла Елеонору де Пуатьє.
Лакост сіла і клацнула мишкою. На екрані монітора з’явилося зображення. Чорно-білий малюнок середньовічної жінки на коні з прапором у руках.
— Продовжуй, — промовив Ґамаш.
— Ось. Це вона. Елеонора де Пуатьє була Елеонорою Аквітанською. Нею. — Лакост указала на екран.
Ґамаш підтягнув стілець і сів поруч із Лакост. Насупивши брови і всім тілом нахилившись уперед, він прикипів до екрану. Дивився й намагався осягнути побачене.
— Розкажи мені, про що ти дізналася.
— Про що я дізналася чи про що я думаю? У будь-якому разі, це небагато. Сісі де Пуатьє вказала своїх матір і батька як Елеонору та Анрі де Пуатьє, із Франції. У своїй книжці, — Лакост вказала на примірник, що лежав на її столі, — вона описує своє дитинство в родині, яка належала до привілейованих прошарків суспільства у Франції. Потім сталася якась фінансова катастрофа, і її відправили до Канади, до далеких, безіменних родичів, так?
Ґамаш кивнув.
— Ну, Елеонора — це вона. — Лакост знову кивнула на середньовічну вершницю, потім знову клацнула мишкою, і на екрані з’явилося інше зображення. — А це її батько. — На Ґамаша дивися суворий, сильний, світловолосий чоловік із короною на голові. — Генріх Плантагенет. Король Англії Генріх Другий.
— Не розумію.
— Єдині Анрі та Елеонора де Пуатьє у Франції — це вони. — Лакост знову вказала на екран, на який тепер вивела обидва старі портрети.
— Але це не має жодного сенсу, — зауважив Ґамаш, намагаючись збагнути отриману інформацією.
— Ви ніколи не були дівчинкою-підліткою.
— Що ти маєш на увазі?
— Романтичним дівчаткам таке до вподоби. Сильна королева з трагічною долею, благородний король. Хрестові походи. Елеонора де Пуатьє насправді вирушила в хрестовий похід разом зі своїм першим чоловіком. Вона зібрала армію з трьохсот жінок і частину шляху їхала з голими грудьми. Принаймні так розповідає легенда. Зрештою, вона розлучилася з Людовіком VII, королем Франції, та вийшла заміж за Генріха.