— Я уявляв себе гетеросексуалом.
Ця проста фраза справила на компанію по-справжньому руйнівний ефект.
— А я мріяла бути популярною, — промовила у тиші Рут. — І вродливою.
— А я мріяла бути білою, — зізналася Мирна, — і худорлявою.
Пітер мовчав. Він не міг пригадати жодної дитячої фантазії. Боротьба з реальністю заполоняла майже увесь мозок.
— А ви? — запитала Рут у Ґамаша.
— Я уявляв, що врятував своїх батьків, — відповів він, згадуючи маленького хлопчика, який дивився у вікно вітальні, відкинувшись на спинку дивана та притулившись щокою до ворсистої тканини. Іноді, коли віяв зимовий вітер, він усе ще відчував той шорсткий дотик до щоки. Щоразу, коли батьки йшли кудись вечеряти, він сидів і чекав, вдивляючись у світло фар, що розрізало нічну темряву. І щовечора вони поверталися додому, за винятком одного разу.
— У кожного свої фантазії, — сказала Мирна. — Хіба Сісі була не така, як інші?
— Є одна відмінність, — відповів Ґамаш. — От ви, приміром, досі прагнете бути білою і стрункою?
Мирна щиро розсміялася.
— Нізащо. Зараз мені б це й на думку не спало.
— А ви мрієте бути натуралом? — поцікавився старший інспектор у Ґабрі.
— Олів’є мене вбив би.
— Зрештою, добре це чи погано, наші дитячі фантазії зникають або замінюються іншими. Але із Сісі так не сталося. Ось у чому різниця. Схоже, вона вірила в них, причому до такої міри, що вибрала собі прізвище де Пуатьє. Ми навіть не знаємо її справжнього імені.
— Цікаво, хто були її батьки? — розмірковував Ґабрі. — їй було близько п’ятдесяти, так? Тож їм, напевно, було б не менше сімдесяти. Як і тобі.
Ґабрі повернувся до Рут, яка помовчала хвилину, а потім продекламувала:
— Це, напевне, з вашого вірша? — здогадався Ґамаш, коли Рут закінчила. Рядки здалися йому знайомими.
— Та невже? — буркнула Рут і продовжила:
— Ну слава богу! Я вже думав, що ми залишимося без твоєї поезії цього вечора, — уїдливо прокоментував Ґабрі. — Будь ласка, продовжуй, а то я ще не готовий до суїциду.
— Ваша поезія чудова, — промовив Ґамаш.
Здавалося, його похвала вразила Рут більше, ніж образи Ґабрі.
— Та пішов ти! — Вона відштовхнула Ґамаша і попрямувала до дверей.
— Понеслося! — кинув Ґабрі.
Ґамаш згадав, де він чув цей вірш. Він читав його в машині, коли їхав до Трьох Сосен, щоб розпочати справу. Він обережно витягнув касету з «Левом узимку» з відеомагнітофона.
— Дякую вам, — мовив він до Клари й Пітера. — Мені треба повертатися до інспектора Бовуара. У вас є якесь із ваших портфоліо? — запитав він Клару. — Я б хотів узяти із собою.
— Звісно.
Клара провела його до захаращеного столу у своїй студії. Увімкнувши лампу, вона взялася перебирати стоси паперів. Ґамаш спочатку спостерігав за нею, потім його погляд почав блукати студією, доки не натрапив на блискучий предмет, що лежав на одній із полиць книжкової шафи позаду столу. Старший інспектор на мить завмер. Він боявся, що той предмет зникне, варто йому лише поворухнутися. Тихо, неквапливо він подався вперед. Підкравшись до полиці, Ґамаш засунув руку в кишеню і дістав хустинку, а опинившись перед полицею, обережно обгорнув предмет хустинкою і зняв його з підставки. Навіть крізь тканину Ґамаш відчував його тепло.
— Хіба вона не прекрасна? — мовила Клара, коли старший інспектор відступив назад і підніс свій скарб ближче до лампи. — Пітер подарував мені її на Різдво.
На долоні в Ґамаша була куля, і вона світилася. На ній був малюнок. Три сосни з обважнілими від снігу гілками. Під малюнком було написано: Noël, а ще нижче, майже непомітно — ще щось. Одна велика літера.
L.
Ґамаш знайшов кулю лі біен.
Пітер Морров мав такий вигляд, ніби його загнали в кут. І так воно й було. Коли Ґамаш став розпитувати Клару, вона з радістю заявила, що ця чудова прикраса була найпершим різдвяним подарунком, який Пітер для неї купив. Клара пояснила, що раніше вони були надто бідними.
— Або занадто ощадними, — зауважила Рут.
— Звідки він у вас? — запитав Ґамаш.