— Для мене честь бути обраним Анрі товаришем для ігор.
Вони обоє знали, що в іграх компанію Анрі складали і його власні замерзлі какавельки, тож планка була не надто вже й високою. Та все ж Ем злегка нахилила голову у відповідь на його поштивість. Емілі Лонґпре належала до породи мешканців Квебеку, яка вимирала, їх називали гранд-дамами — не тому, що вони всюди пхалися, чогось вимагали й усіх залякували, а через їхнє надзвичайне почуття власної гідності та люб’язність.
— Ми не звикли зустрічати когось на ранковій прогулянці, — пояснила Емілі.
— А котра година?
— Кілька хвилин по сьомій.
— Дозвольте до вас приєднатися?
Старший інспектор пристав поруч, і вони втрьох повільно рушили по колу вулицею Коммонс. Ґамаш кидав сніжки у нестямного від радощів Анрі, а тим часом у сільських будинках одне за одним засвічувалися вікна. Прямуючи через луку від готелю до бістро, здалеку помахав рукою Олів’є. За мить крізь вікно бістро пробилося м’яке світло.
— Як добре ви знали Сісі? — запитав Ґамаш, спостерігаючи, як Анрі ліниво ковзає за сніжкою по замерзлому ставку.
— Не дуже. Я бачила її лише кілька разів.
У темряві Ґамаш не міг розгледіти вираз обличчя Ем. Він відчував себе неповносправним, тому весь зосередився на її інтонації.
— Вона приходила до мене.
— Навіщо?
— Я її запросила. Потім я зустріла її приблизно за тиждень у медитаційному центрі Матінки.
У голосі Емілі зазвучали нотки гумору. Перед її очима досі стояла та сцена: Матінка з обличчям такого самого кольору, що і її каптан (а того дня він був малиновим), і худорлява та праведна Сісі, яка стояла посеред зали для медитацій і вщент розносила спосіб життя Матінки.
— Авжеж, це зрозуміло. — Сісі поблажливо дивилася на Матінку. — Минули роки відтоді, як ви відновили свій духовний шлях, тож він застарів, — говорила вона, змішуючи грішне з праведним. Вона підняла двома пальцями яскраво-пурпурову подушку для медитації як доказ віджилої філософії Матінки та декору взагалі. — Цікаво, відколи це пурпуровий колір вважається божественним?
Матінка схопилася руками за голову, роззявила рота й стояла, не в змозі вимовити ані слова. Але Сісі цього не помічала. Вона задерла голову до стелі, розгорнула догори долоні й загула, наче величезний камертон:
— Ні, тут немає духу. Ваше его та емоції вичавили його звідси. Як може божественне жити серед усіх цих кричущих кольорів? Тут забагато вас і замало Вищої Сили. І все ж ви докладаєте всіх зусиль, ви справжній першопроходець, тридцять років тому ви принесли медитацію до Східних кантонів…
— Сорок, — вичавила Матінка. Вона нарешті спромоглася бодай щось сказати, точніше пропищати.
— Неважливо. Немає значення, що саме ви запропонували, оскільки нічого кращого ніхто тоді не знав.
— Перепрошую?
— Я прийшла сюди в надії знайти людину, яка поділиться зі мною своєю кармою. — Сісі зітхнула й розгублено озирнулася навколо, розчаровано струшуючи знебарвленим волоссям на своїй просвітленій голові. — Що ж, мій шлях вільний. Я отримала рідкісний дар і маю намір ним поділитися. Я відкрию у своєму будинку медитаційний центр, де навчатиму тому, чого навчилася у свого гуру в Індії. Оскільки моя компанія та моя книжка називаються «Віднайдіть спокій», так само я назву і свій медитаційний центр. Боюся, вам доведеться змінити назву вашого закладу. Насправді, я вважаю, що вам узагалі настав час зачинятися.
Ем перелякалася за життя Сісі. У Матінки, напевно, стало б сил, аби задушити гостю, а її вигляд красномовно свідчив про намір так і зробити.
— Я відчуваю ваш гнів, — зауважила Сісі, демонструючи миттєве розуміння очевидного. — Він дуже токсичний.
— Матінка, звісно, не сприйняла її всерйоз, — додала Ем, описавши Ґамашеві сцену, свідком якої стала.
— Але Сісі планувала використати назву її центру. Це могло стати катастрофою для Матінки.
— Так, але не думаю, що Матінка в це повірила.
— Центр називається «Віднайдіть спокій». Здається, ця фраза дуже популярна. Хіба не так називалася ваша команда з керлінгу?
— Звідки ви дізналися? — Ем засміялася. — Це було, мабуть, років п’ятдесят-шістдесят тому. Давня історія.
— Але цікава, мадам.
— Я рада, що ви так вважаєте. То був жарт. Ми ставилися до нашої гри не надто амбітно й не дуже переймалися тим, чи переможемо.
Пролунала та сама відповідь, яку Ґамаш чув раніше. На жаль, він не міг побачити вираз обличчя Ем.
До них підійшов Анрі. Пес накульгував, піднімаючи по черзі то одну лапу, то іншу.