— Лабораторія підтвердила те, що ми вже знали, — сказав Лем’є. — Скористалися кабелями містера Вільямса. їх знайшли в його вантажівці, усі почорнілі. Але він стверджує, що тими кабелями під’єднав свій генератор до нагрівальної лампи. Тож як можна було посеред матчу непомітно перекинути їх від лампи до стільця?
— Цього й не довелося робити, — відповів Ґамаш. — Убивця, напевне, від’єднав нагрівальну лампу ще до того, як хтось з’явився, і прилаштував кабелі до стільця. — Він пройшов від уявної вантажівки до уявної лампи і далі на майданчик, до уявних стільців. — Поки всі були на благодійному сніданку, хтось від’єднав кабелі від лампи і закріпив їх на ніжці складного стільця, а згодом від’єднав інший кінець від генератора.
— Але хіба люди не помітили б, що лампа не працює? — засумнівався Лем’є.
— Вони помітили. Щонайменше двоє людей говорили про те, як було холодно, зокрема Кей Томпсон. Саме це змусило мене припустити, що лампа не працювала.
— Я все одно не розумію, чому ніхто нічого не бачив, — дивувався Бовуар.
— Ну, по-перше, будь-які звуки, приміром, від кроків на снігу, заглушало гудіння генератора. А вантажівка містера Вільямса стояла за трибунами. Хоч вона й не була захована повністю, утім, роздивитися її з трибун було непросто. Єдиними, хто міг щось бачити, були Кей і Сісі. Але це ще не все. Спочатку я думав, що ми маємо справу з випадком, коли людині дуже пощастило, але тепер вважаю, що це було не везіння, а ретельне планування. Убивця точно вибрав момент. Він дочекався, коли всі погляди гарантовано будуть прикуті до подій на льодовому майданчику.
Агент Лем’є намагався все це уявити. Гравців у керлінг, глядачів, двох жінок на розкладних стільцях. І стілець під електричним струмом, що стояв прямо перед ними.
— На матчі сталося щось особливе, — промовив Ґамаш, прямуючи до майданчика, а потім обернувся й поглянув на двох спантеличених офіцерів. — Матінка Бі «очистила дім». Це традиція. Скільки разів ми чули про неї за останні два дні? Дехто приходить на матч лише заради цього моменту. А навіщо? Сьогодні ми дізналися. У спорті, де запорукою успіху є неабияка вправність і майстерність, це найпристрасніший, найдраматичніший момент. Майже несамовитий. Уявіть звук Матінчиного каменя, коли вона жбурляє його по льоду, зібравши всі свої сили. Уявіть, як цей камінь б’ється об інший на дальньому краю майданчика, а той — об іще один, і ще. Справжня ланцюгова реакція. За мить гранітні брили відбиватимуться одна від одної, розлітаючись на всі боки і створюючи жахливий гуркіт. Дуже захопливо.
— Неймовірно захопливо, — підхопив Бовуар.
— І дуже гучно, — додав Лем’є.
Старший інспектор Арман Ґамаш повернувся до нього, і Лем’є із задоволенням побачив його очі, які жваво світилися від захвату, та переможну широку усмішку.
— Авжеж! Саме так! Просто ідеальний момент для вбивства! Хто відірве погляд від такого видовища? Хто почує крики жінки, яку вдарило струмом? Усе було ідеально розраховано.
— Але звідки він знав, що Сісі взагалі схопиться за стілець, та ще й саме в той момент? — запитав Бовуар.
— Чудове запитання, — визнав Ґамаш, швидко крокуючи до машини, яка зберігала бодай якесь тепло. День ставав небезпечно холодним, і розмовляти було дедалі важче. — І чому Кей Томпсон нічого не бачила? І як убивці вдалося непомітно від’єднати кабель і закинути його назад до вантажівки Біллі?
Чоловіки сіли в авто й чекали, поки вона прогріється. Агент Лем’є ворушив стопами, намагаючись розігнати кров у занімілих пальцях. Бовуар дивився у вкрите інеєм вікно.
— Що ж, гравців на майданчику викреслюємо зі списку. Вони не могли цього зробити. І якщо Мирна Ландерс підтвердить свої слова про те, що Річард Лайон був весь час поруч із нею, він теж опиниться поза підозрою. Хоча я все ще думаю на нього.
— А ви як вважаєте, агенте? — запитав Ґамаш у Лем’є.
— Я думаю, що це якось недоцільно. Убивця мав підсипати їй ніацин під час сніданку, потім розлити антифриз за стільцем, переконатися, що на ній черевики з металевими підошвами або шипами, під’єднати кабелі й чекати ідеального моменту. І весь час залишатися непоміченим. А потім ще й прибрати за собою? Це занадто складно. Чому б просто її не застрелити?
— От і мені цікаво, — відповів Ґамаш.
Знімки з лабораторії прибули після обіду, і команда занепокоєно скупчилася навколо, поки Ґамаш відкривав конверти. Було щось моторошне в тому, щоб дивитися на обличчя людини, яка ось-ось помре. Ґамаш завжди очікував побачити в очах жертв якесь передчуття, але він передивився тисячі подібних фотографій і ніколи такого не бачив.