— Він весь час сидів поруч зі мною на трибуні.
— Я пам’ятаю, ви мені вже казали, та, можливо, він відійшов на кілька хвилин, а ви не помітили?
— Якби дорогою сюди від старого будинку Гедлі ваше пальто впало, хоча б на кілька хвилин, ви б помітили? — У її очах з’явився веселий блиск.
— Можливо. — Він розумів, до чого вона веде, і не хотів цього чути. Не хотів чути, що його ідеальний підозрюваний, його єдиний ідеальний підозрюваний, не міг цього зробити, тому що Мирна помітила б раптову відсутність якщо не Лайона, то тепла від його тіла.
— Послухайте, я не відчуваю жодної симпатії до цього чоловіка, — сказала вона. — Хтось протягом багатьох років доводив Крі ледь не до коматозного стану. Спочатку мені здалося, що в неї може бути аутизм, але після кількох хвилин, проведених із нею, я змінила свою думку. Гадаю, вона втекла від усіх, замкнулася. І я думаю, що винен Річард Лайон.
— Розкажіть мені про це докладніше.
Ґамаш підняв теплий кухоль із пуншем і відчув запах рому та спецій.
— Боюсь помилитися, але, на мою думку, Крі все життя піддавалася емоційному та словесному насильству. Я думаю, що кривдником була Сісі, але зазвичай в насильстві над дітьми є три сторони. Жертва насильства, кривдник і свідок. Один із батьків робить це, а другий знає, що відбувається, і ніяк не реагує.
— Якщо Сісі емоційно знущалася зі своєї доньки, чи могла б вона також знущатися і з чоловіка? — Ґамаш згадав, яким наляканим і розгубленим був Лайон.
— Майже без сумніву. Та все ж таки він батько Крі, і йому потрібно було врятувати її.
— Але він не врятував.
Мирна кивнула.
— Можете собі уявити, як це було — жити в тому будинку? — Мирна стояла спиною до вікна й не могла бачити старий будинок Гедлі, але відчувала його.
— Може, зателефонувати в соціальну службу? Може, Крі буде краще в іншому місці?
— Ні, гадаю, найгірше вже позаду. їй потрібні люблячий батько й інтенсивна терапія. Хтось розмовляв з її вчителями?
— Вони кажуть, що вона розумна, у неї справді дуже високі оцінки, але вона не вписується в колектив.
— І, мабуть, ніколи не впишеться. їй завдали занадто багато шкоди. Ми всі зрештою починаємо відповідати своїм переконанням, а Крі вірить у щось жахливе про себе. Її запевняли в цьому все життя, і тепер цей жах переслідує її голосом власної матері. Цей голос у хвилини затишшя чує більшість із нас — він шепоче нам слова любові чи звинувачує в чомусь. Голос нашої матері.
— Або нашого батька, — зауважив Ґамаш, — хоча в цьому випадку він мовчав. Вона казала забагато, а він — замало. Бідолашна Крі. Не дивно, що це призвело до вбивства.
— Ми живемо у світі, де ракети скеровують точно, а людей ведуть хибним шляхом, — процитувала Мирна. — Доктор Мартін Лютер Кінг-молодший.
Ґамаш кивнув, а потім згадав іншу цитату.
Ваші переконання стають вашими думками,
Ваші думки стають вашими словами,
Ваші слова стають вашими діями,
Ваші дії стають вашою долею.
— Магатма Ґанді, — сказав він. — Є продовження, та я не пригадаю.
— Я не знала, що Магатма такий балакучий, але я згодна з ним. Дуже потужно. Усе починається з наших переконань, а свої переконання ми успадковуємо від наших батьків; і якщо у нас хворі батьки, то й переконання хворі, вони заражують усі наші думки та дії.
Ґамашеві було цікаво, ким була мати Сісі і якими переконаннями вона наділила свою доньку. Він зробив ковток пуншу. Його змерзле тіло нарешті зігрівалося, і він роззирнувся.
Крамниця нагадувала стару бібліотеку в заміському будинку. Уздовж стін тягнулися дерев’яні полиці, заставлені книжками. Тут і там були розкидані плетені гачком килимки, посеред кімнати стояла чавунна дров’яна піч Vermont Castings, перед нею диван, а з обох боків — крісла-гойдалки. Ґамаш, який обожнював книгарні, подумав, що це була найпривабливіша з тих, де він коли-небудь бував.
Ґамаш прийшов за кілька хвилин до п’ятої, проминувши Рут. Літня поетеса знову зупинилася на півдорозі через сільську луку й опустилася на крижану лавку. Тепер він подивився у вікно крамниці й побачив її застиглий силует, окреслений веселими вогнями різдвяної ялинки.
— Усі діти сумують, — процитував Ґамаш, — і лише деяким до снаги суму позбутися.
Мирна простежила за його поглядом.
— Пивна прогулянка, — промовила вона.
— Пивна прогулянка, — повторив Робер Лем’є. Він був у будинку Морров і якраз вийшов із зали. Клара та інспектор Бовуар усе ще сиділи перед телевізором, утупившись в екран очима, які вже нагадували супутникові тарілки. Єдиною ознакою життя, яку Лем’є помітив у Бовуарі, відколи почався «Лев узимку», було періодичне зітхання. Лем’є спробував заглибитися в сюжет, але раптом задрімав. Йому наснилося, що його голова сповзла на плече Бовуара, а з роззявленого рота тече слина. Тож він вирішив, що краще буде пройтися.