— Є місце, де стрічка поводиться дивно, — сказав Лем’є. — Але ми переглядали його знову і знову й не помітили нічого незвичайного.
— Гадаю, ви зрозумієте, — звернувся Ґамаш до молодого офіцера, — що у фільмі немає випадкових кадрів. І є причина, через яку Сісі зупиняла касету саме на цьому місці.
Лем’є почервонів. Знову той самий урок. На все є причина. Ґамаш говорив без емоцій, але вони обоє знали, що йому доводиться вказувати на це Лем’є вже вдруге.
— Гаразд, тож дивімося. — Клара сіла й натиснула кнопку відтворення.
До похмурого берега наближався човен. Кетрін Гепберн, в образі постарілої Елеонори, стояла на палубі, закутана в шаль, велична й тендітна. Жодних діалогів, лише довга ідилічна сцена з човном, веслярами та королевою, яка прибуває.
Човен був майже біля берега. І тут на якусь мить стрічка повелася дивним чином — вона затремтіла.
— Тут. — Клара натиснула на паузу. — Ось, я покажу вам ще раз.
Вона ще двічі перемотувала назад і натискала «відтворити». Ще двічі Елеонора прибувала на свою спустошливу різдвяну зустріч із родиною.
Клара вкотре зупинила зображення в той самий момент, коли воно починало тремтіти. Ніс човна заповнював майже весь екран. Не було видно жодного обличчя. Жодних акторів узагалі. Лише голі, неживі дерева, майже мертвий пейзаж, сіра вода і ніс човна. Нічогісінько. Лем’є, напевне, має рацію, подумав Ґамаш.
Він відкинувся на спинку дивана і пильно вдивлявся в екран. Урешті-решт кадри попливли далі, і Кларі довелося знову перемотати назад, увімкнути перегляд і знову поставити на паузу.
Хвилини минали за хвилинами.
— Що ви бачите? — запитав старший інспектор усіх присутніх.
— Човен, — відказала Клара.
— Дерева, — докинув Пітер.
— Воду. — Бовуар прагнув відповісти хоч щось, поки його не випередили.
Лем’є шкодував, що не дав собі вчасно копняка. Не залишилося нічого, про що можна було б сказати. Він помітив, що Ґамаш дивиться на нього весело. І було ще щось у його погляді. Схвалення. Краще промовчати, ніж сказати абищо. Лем’є усміхнувся у відповідь і розслабився.
Ґамаш повернувся до екрана. Човен, дерева, вода. Чи Сісі зупиняла стрічку саме на цьому моменті просто за збігом обставин? Можливо, він намагався побачити те, чого не існувало? Можливо, Сісі ставила фільм на паузу, щоб випити чи вийти до вбиральні? Але стрічка не могла розтягнутися після однієї паузи — Сісі мала б зупиняти її тут багато разів, щоб спричинити такі пошкодження.
Він підвівся і розпрямив ноги.
— Годі витріщатися. Там нічого немає. Ваша правда, я помилявся. Прошу вибачення, — сказав він Лем’є.
Молодий агент був настільки приголомшений, що не знав, як відреагувати.
— Даруйте, — вибачалася Клара, проводжаючи їх до передпокою. — Я сподівалася, що натрапила на зачіпку.
— Хто знає. Ви інстинктивно відчуваєте злочини, мадам.
— Ви мені лестите, мсьє.
Якби Пітер був собакою, у нього б шерсть стала дибки й він загарчав. Попри всі зусилля він не міг подолати свої ревнощі до Ґамаша через його невимушені стосунки з Кларою. У передпокої Ґамаш витягнув з-під куртки книжку й обережно передав її Кларі. Після розмови з Мирною він уже приблизно знав, що зробить, і робити це йому дуже не хотілося.
— Дуже люб’язно з вашого боку, старший інспекторе, утім я вже маю останню книжку Рут.
— Але не цю, — відповів він майже пошепки. Пітер напружено прислухався до їхньої розмови, як і всі інші.
Клара розгорнула книжку й широко усміхнулася.
— «Від тебе смердить. З любов’ю — Рут». То ви знайшли її! Я її загубила. Впустила дорогою чи в бістро?
— Ні, ви впустили її в Монреалі.
Клара спантеличено подивилася на Ґамаша.
— І ви знайшли її? Але ж це неможливо.
— Книжку знайшли на тілі мертвої жінки. — Він вимовив ці слова повільно і чітко, давши Кларі можливість усе добре розчути та зрозуміти. — Її знайшли біля «Огілві» якраз напередодні Різдва.
Ґамаш пильно дивився на Клару, слідкуючи за її обличчям, її реакцією.
Клара все ще була спантеличеною та здивованою. Але не більше.
— То була волоцюжка, торбешниця.
І тут він побачив, як її очі заблищали й широко розплющилися. Вражена його словами, вона підвела голову й відхилила трохи назад, наче рятуючись від удару.
— Ні, — прошепотіла Клара і страшенно зблідла. Вона кілька разів із шумом вдихнула. — Та стара жінка, волоцюжка?
Мовчання затягнулося. Усі дивилися на Клару, яка намагалася впоратися з новиною. Вона відчула, що падає, але не на підлогу, а значно нижче, у прірву з розбитими мріями.