Фауст
Чи ви ж моїх не чули слів?
Не ґвалту я — міньби хотів.
Кляну я ваш кривавий чин!
Діліть між себе той проклін.
Хор
Старі слова ізнов збулись:
Перед насильником хились!
Коли ж устав із ним на бій,
Майна й життя вже не жалій.
(Виходять).
Фауст
(на балконі)
На небі змеркло сяйво зір,
Вогонь притих, як ситий звір —
Війнуло вітерцем нічним,
Я чую смалятину й дим —
Непевний вчинок цей спішний!
Та що за привид там страшний?
Опівнічна доба
Виступають чотири сиві жінки.
Перша
Мене звуть Тіснота.
Друга
Мене звуть Нужда.
Третя
Мене звуть Турбота.
Четверта
Мене звуть Біда.[115]
Троє
Тут замкнуті двері — нам ходу нема,
Живе тут багатий — він нас не прийма.
Біда
Я тінню тут стану.
Тіснота
Я димом піду.
Нужда
Пестій і не гляне на мене бліду.
Турбота
Сестриці, сюди вам не вільно ввійти,
Та може Турбота і в щілку вповзти.
(Турбота щезає).
Тіснота
Ходімо вже, сестри мої хмурозорі!
Біда
Іде за тобою, як завше, Біда.
Нужда
Од вас не одстане ніколи Нужда.
Утрьох
Насунули хмари, не жевріють зорі,
І стайна з простору, де темріє смерк,
Злітає сувора сестра наша — Смерть.
Фауст
(у палаці)
Учотирьох прийшли, а втрьох пішли;
Якусь чудну, непевну річ вели…
«Біда», «нужда», щось ніби «смерк»,
І знов зловісна рима «смерть».
Глухий той звук страшну віщує долю…
І досі я не виборовсь на волю.
Коли б зумів я магію прогнать,
Забуть химери чарів і заклять
І сам на сам бороть природи гарт —
Людиною б і справді бути варт.
Таким я й був, поки тих чар не знав,
Поки себе і світу не прокляв.
Тепер тих чар в повітрі аж кишить,
Не знаю вже, де дітись од привидь.
Чи сяє день, поману женучи, —
Мара мене обмарює вночі;
Чи весело додому з поля йду —
Закряче крук, закряче на біду…
Оплутує кругом нас забобон:
То примха десь, то знамення, то сон,
I моторош нам душу обійма.
Щось рипнуло — й нікого мов нема.
(Здригнувся).
Чи тут хто є?
Турбота
Та є, тобі ж чутно!
Фауст
А хто ти, хто?
Турбота
Хіба не все одно?
Фауст
Геть звідси!
Турбота
Ні, я втрапила сюди.
Фауст
(спершу гнівний, потім впинив серце, тихо)
Не заклинай, не накликай біди!
вернуться
115