З і б е л ь
Б р а н д е р
У ярім листі ягід повно:
Буйні, крутлисті — гроно в гроно…
(Хапає Зібеля за носа. Інші роблять те ж одне одному, попіднімавши ножі).
М е ф і с т о ф е л ь
(як і перше)
Спади з очей, мани полудо!
І знайте, як жартує біс!
(Щезає з Фаустом. Приятелі випускають одне одного).
З і б е л ь
А л ь т м а є р
Ф р о ш
Б р а н д е р
А я схопив твого… От чудо!
А л ь т м а є р
Оце удар! Аж жах шибає мною!
Стільця сюди, бо на ногах не встою!
Ф р о ш
Що трапилось — ніяк не розберем.
З і б е л ь
А де ж той ланець? Ну, спіймаю,
То з рук не випущу живцем!
А л ь т м а є р
Я бачив сам — він сів на бочку скраю
І полетів з тим другим молодцем.
В ногах мов оливо, здається…
(Обертаючись до столу).
А може, там вино ще ллється?
З і б е л ь
Ф р о ш
Б р а н д е р
А як же ґрона ті на вітті?
А л ь т м а є р
От і кажіть, що див нема на світі!
На низенькому припічку кипить на вогні великий казан. Угору клубочиться пара, і в ній манячать різноманітні постаті. М а в п а сидить край казана, мішає в ньому і доглядає, щоб не перекипіло через край. М а в п і й із м а в п е н я т а м и сидять навколо, гріються. Стеля й стіни пообвішувані чудернацьким відьомським начинням.
Ф а у с т і М е ф і с т о ф е л ь.
Ф а у с т
Не по мені цей чар несамовитий;
Коли б то зміг мене уздоровити
Безглуздих нісенітниць спліт?
Привів мене до баби, до чаклунки…
Хіба ж її паскудні трунки
З плечей ізнімуть тридцять літ?
Оце твій лік мені на безголов'я!
Вогонь надії вже в мені потух.
Невже ж природа й благородний дух
Не здужають ніяк вернуть здоров'я?
М е ф і с т о ф е л ь
Розумно кажеш, далебі!
Тебе одмолодить є і природний засіб.
Та не про нас ця річ, вона тобі
Іще дикішою здалася б.
Ф а у с т
М е ф і с т о ф е л ь
Та засіб не який —
Без ліків, чар і без оплати.
У поле йди собі мерщій
Та й ну копати чи сапати;
Замкни себе, і розум свій
Держи в обмеженому колі,
І їж хоч просто, та доволі;
Живи з скотом, як скот, і не погребуй сам
Ту ниву, де ти жнеш, порядно угноїти;
Оце найкращий спосіб нам
Хоч на сто літ помолодіти!
Ф а у с т
До того я не звик, і краще не чіпати
Мені ні сапи, ні лопати;
Не по мені вузьке життя.
М е ф і с т о ф е л ь
Що ж! Жди відьомського пиття!
Ф а у с т
вернуться
Сцену написано 1788 р. в Римі. Відьмина кухня зображена за відомими в той час картинами Брейгеля, Теньє та Герра. Згідно з віруваннями середніх віків, чорні коти та мавпи були невід’ємними атрибутами відьом.