— Оце так! — кивнув Біленький. — Тут можна окрему книжку писати про твої пригоди зі шмиглями.
— А що? І напишу! — аж скочив на ноги Федько. — Популярний у реальному та віртуальному світах письменник, автор жахливих історій, страшний зовні, але ніжний глибоко в душі, неперевершений Вірус Федько і його книга «Як позбутися проблем зі шмиглями?» — продекламував він, ніби оголошуючи бійця на рингу.
— Щось воно більше на книгу лікаря Комаровського скидається! «Проблеми із шмиглями…» — передражнив Сашко. — Ніби про нежить і способи його лікування!
Хлопець по-дружньому штурхнув Федька. Той брикнувся на спину, змахнувши крилами, позеленів і вкрився фіолетовими крапочками:
— От вам і дяка за звільнення людства від страшної вірусної небезпеки! Інші б за таке пам’ятник поставили. Принаймні маленький. Десь на околиці.
Професор із Марком перезирнулись.
— А ти прикольний! — штрикнув Федька пальцем у бік Павло Віталійович. — І веселий! — додав він, зачудовано спостерігаючи за тим, як його новий друг ненастанно міниться кольорами. Після знайомства з балакучим собакою здивувати його було важко, але цій істоті це вдалося.
— За першим разом я тобі прощаю, хлопче! — знову скочив на ліжку й погрозливо наставив кулаки Федько. — Але спробуй мене штрикнути ще раз, і я тобі злегка наваляю!
Барабаш остовпів, не очікуючи такої реакції.
— Е-е! Ти свої коники облиш! Я за брата і сам кому хочеш наваляю! — укоськав Віруса Сашко.
— О-о! Брат мого друга — мій брат! — широко усміхнувся Федько. Павлуша заспокоївся і теж розтягнув рота в усмішці, демонструючи дірку замість одного з передніх зубів.
— Годі балачок! Час робити справу! — рішуче сказав Біленький і простягнув руку до Професора. — Дай-но мені ті монети!
Він акуратно, ніби боячись пошкодити, розв’язав сап’яновий мішечок, витяг Павлушину знахідку і став розглядати її, відклавши мішечок на ліжко. Коло нього над срібним круглячком посхилялись і інші «експерти», роздивляючись монету з усіх боків. Федько, якому коротко розповіли про знахідки, зручно всівся на плече Біленькому, Маркіз де Переймало поклав голову Професорові на коліна. А Павлуша навіть відкрив рота від зосередження.
На одній стороні монети був напис: «10 копеекъ, 1913, С.П.Б.», його прикрашали віночок та пузата корона. На звороті були викарбувані двоголовий орел і букви: «В» і «С».
Біленький висипав на ліжко решту монет із торбинки. На кількох із них був вибитий схожий на козака вусатий дядько з великим молотком у руках, а на іншій стороні красувались обплетені виноградною лозою літери «І» та «В». Ніяких інших ознак, що вказали б на те, коли і де їх викарбувало, не було. А проте від цих потьмянілих жовтавих монет віяло старовинними скарбами, про які розповідають легенди.
— Нехай мене муха копитом копне, якщо це не золото! — прошепотів Павлуша. — Так і є! Усе точнісінько, як дід розповідав. Це козацький скарб!
— А в шопі чого валявся? — недовірливо поглянув на малого Професор. — Чи, може, запорізькі козаки допомагали її дідові будувати та й залишили кілька монеток старому на згадку!?
— Шкода, Інтернету немає, — скоса глянув Біленький на Павлушу. — Зараз би швидко розібрались. — Ну, з цією все зрозуміло, — кинув він у торбинку царську монету 1913 року. — А от з цими…
— Ех, оце якби дійсно скарб знайти — невеличкий, кілограмів так на 50–60! Накупили б собі всякого непотребу! На теплі моря поїхали би! — потирав лапки мрійливо-жовтий Вірус.
— Було би непогано! — кивнув Біленький. — Я думаю, треба за Фотошопом стежити. Навіщось же він риється на Чорному озері. Так зекономимо час. Не доведеться копатись там, де він уже побував!
— Ти віриш у казочки про скарб!? — скептично скривив губи Петрик.
— Я — не дуже… Але пам’ятаєш, неподалік від нас колись яму під фундамент копали і екскаватором горщик із землі вивернули? Ми тоді ще бігали дивитись!? Хіба не монетки там знайшли? — в’їдливо спитав друга Сашко.
— Реально! — Професор облишив свої сумніви. — То коли стежити починаємо?
— Пропоную — завтра! — втрутився Маркіз. — Сьогодні вже лапи відвалюються, та й голова обертом іде від усіх подій!
— І не дивно! Гляньте на годинник! От ми захопились! Ніби тільки обід був, а вже і вечір. Чого це тітка їсти не кличе!? У неї ж усе по годинах! — здивувався Сашко.
— Ой! Я ж забув! — скрикнув Павлуша. Бони з татком у гості поїхали. У когось день народження в сусідньому селі. Там і заночують! А вечерю мама на столі залишила, під рушниками. І просила, щоб я вам сказав, а мені то геть із голови вилетіло.
— Нічого! Зараз перекусимо — і спати! А план будемо завтра складати! — мовив Сашко. — Це навіть добре, що з дорослих тільки дідо лишився. З Федьком простіше буде. Дід уже і так думає, що в нього галюцинації після тітчиного компоту!
Друзі засміялись і подалися вечеряти. За вікном голосно співали півні, сповіщаючи про наближення ночі.
Розділ 10
А в той час, коли друзі пізньою вечерею відзначали неочікуване повернення Федька, чупакабра Нюра, вилежавшись на горищі баби Сеньки і зголоднівши, згадала затишний саж, у якому їй зранку залишили так багато смачного їдла. Принади вільного, але голодного життя чи сите майбутнє в тісній в’язниці? Вибір був непростий.
Нарешті Чупакабра дійшла висновку, що покірне порося двох маток ссе, і вирішила: вдень спокійно можна виспатись на м’якому сіні у Барабашевому хліві, а вночі — бешкетувати по селу, маючи залізне алібі.
Ще раз кинувши оком на поцупленого «Гаррі Поттера» і навіть перегорнувши ратицею кілька сторінок, Нюра зрозуміла, що книжка їй потрібна як п’ята нога і вирішила її повернути на доказ свого каяття.
Вона тихенько визирнула назовні, прочинивши двері з горища. На подвір’ї було тихо. З вікон хатини у загуслі сутінки сіялось тьмяне світло. Раптом Чупакабра згадала свою бабу Сеньку, її ласкаві руки та ніжні слова, які та шепотіла їй на ніч, і пекучі сльози накотилися їй на очі. «А що, як то вона в хаті?» — майнуло у свинячій голові, і Нюра вирішила таки заглянути до рідної оселі, хоч і бачила дивного чоловіка, який вештався подвір’ям удень.
Узявши книжку в зуби, свинка швидко збігла драбиною і зупинилася під вікном. Звідти вона могла бачити тільки стелю, з якої на довгому дроті звисала лампочка. Поклавши «Поттера» на траву, паця роззирнулась, видерлась на найближче дерево і втупилась у вікно.
Худий, довгий (що було видно, навіть коли він сидів) дядько влаштувався за столом і щось малював чи то писав на аркуші паперу. На столі стояла велика миска з якимись пляцками. Біля неї були ще дві мищини, судячи з усього, теж із чимось їстівним. У шлунку Чупакабри завили дикі голодні вовки. Забувши про небезпеку, Нюра сплигнула з дерева, прошаруділа травою, прочинила рильцем двері до хати і, притиснувшись до підлоги, поплазувала до столу.
— Ех, славно сьогодні наготував! Доса буде на завтра на сніданок, а ідлі і самбу[1] візьму з собою на озеро! — сам до себе говорив Фотошоп. — Треба буде ще славно попрацювати! Хоч і так, слава Шиві, результати нічогенькі! — і він вдоволено потер руки.
А свинота стікала слиною, сидячи під столом та втягуючи носом пахощі індійських страв.
Чоловік підвівся і заходив по кімнаті.
— Так! Час вечірніх вправ! — поглянув він на годинник, що висів на стіні.
Фотошоп простелив на підлозі грубу ряднину, роздягнувся до трусів і всівся, сплівши ноги у вузол. Потім він заплющив очі, кілька секунд побубонів собі щось під ніс і, здавалося, заснув. Навіть дихання його було не чути.
Нюра висунула рильце з-під столу, тихенько рохнула. Незнайомець не рухався. Чупакабра осміліла. Вона вибралася зі схованки, стала на задні ратиці й потягнулася до їжі. Але стіл був надто високим. Тоді Нюра обережно залізла на стілець і, намагаючись не плямкати, почала знищувати харчові запаси Фотошопа, на яких той сподівався протриматися цілий завтрашній день.
1
Доса — рисова перепічка, ідлі — пельмені з начинкою з маринадів, самба — сочевиця з карі; індійські страви.