На дорогу неквапом вийшла вся родина Барабанив. Попереду стала, взявшись руки в боки та ласкаво всміхаючись, тітка Таня. Вона була висока, мала громовий голос, і поряд з нею Сашкова мама виглядала дівчам. Сестри були зовсім несхожі між собою.
Біленькому завжди здавалося, що всередині тітки схований реактивний двигун. За день вона встигала поробити все по господарстві (до речі, чималенькому), нагодувати своїх «мужиків» та ще й у перервах провести з ними кілька коротких, але ефективних виховних занять. Завдяки їй у сім’ї панувала військова дисципліна.
З-над тітчиного плеча дивився дядько Віталько. Чи ви бачили колись козаків на картинах? Так? То уявіть собі високого, під два метри, вусатого і чубатого козака з лукавинкою в очах та з руками, здатними зав’язати у вузол залізний лом. Оце і буде дядько Віталько. Він був трохи огрядним, мав кругленьке черевце, але виглядав справжнім богатирем.
Якось у селі дощем розмило дорогу і сусідський «запорожець» застряг у багнюці. Сусіда хотів було бігти шукати коней чи трактора, щоб витягти свою техніку, але Віталько відсунув його вбік, узяв машину за задок і, здавалося, зовсім без натуги пересунув на сухе.
Після тієї пригоди навіть сільські розбишаки шанобливо схиляли голови перед дядьком, і одного його слова було достатньо, щоб припинити будь-яку колотнечу. Єдиною людиною, що мала над ним необмежену владу, була тітка Таня. Варто було їй узятися в боки та схилити голову на праве плече — як богатир нітився, кліпав очима і поспішав виконати всі її бажання. Люди про це знали, тихцем підсміювались, але дядьків авторитет від того зовсім не страждав.
І нарешті з двору пришкандибав дід Ілько. У нього були довгі сиві вуса, в яких заплуталися крихти тютюну-самосаду (дід не визнавав новомодних сигарет), пронизливі карі очі, зовсім не гренадерський зріст та ще й палиця в руках, з якою він, здається, не розлучався. В усякому разі Біленький без неї діда не пам’ятав. Але ж і зручна то була річ! Можна собаку відігнати, на курей кишнути, або й потягти палюгою кого межи плечі, коли що не так! Палиця була дерев’яною, прикрашеною різьбленням і, судячи з усього, старовинною. Сам Ілько завжди хвалився, що перейшла вона до нього ще від його прадіда — козака-запорожця. Так чи не так, але всі наче вірили дідові на слово. Бо як ти це перевіриш? Дід говорив, що він і сам не відає, скільки йому років. Сміявся, що не пам’ятає літер, а з географії знає тільки те, що Варшава, Париж і Лондон — на правому березі Дніпра, а Москва, Пекін і Токіо — на лівому…
— О! Матері твоїй ковінька! Гості приїхали! — голосно, ніби людина, яка недочуває, проказав дід. Насправді все, що йому треба, Ілько добре чув, але іноді було дуже зручно вдати глухуватого й пропустити повз вуха незначні та незручні деталі.
— Зустрічай, дочко!
Але тітка вже й сама кинулася цілувати племінника та обіймати шурина, оголошуючи на всю вулицю своїм потужним голосом про їхній приїзд. Із-за тинів повистромлювались сусідські голови: всім-бо було цікаво, хто і до кого приїхав!
Привітавшись із родичами та чмокнувши наостанок діда в пропахлі тютюном вуса, гості нарешті попрямували до хати, де їх уже чекала смачна вечеря.
На столі парувала молоденька картопелька, приправлена кропом, засмачена маслом, і розливала хатою запах, від якого слина просто не поміщалась у роті. Малосольні огірочки зеленіли у великій тарілці, на іншій сходила соком смаженина, щедро притрушена зеленню з тітчиного городу. А на завершення картини посеред столу вигравали рум’яними боками свіженькі, щойно з печі пиріжки, складені купкою у велику полив’яну миску.
Хлопці накинулись на їжу так, наче їх не годували кілька тижнів. Аж вуха їм позакладало — так жували! А вже через півгодини у них не було сили ні ворухнутися, ні встати. Після довгого дня повіки стали важкими, а розум — неслухняним. Однак це не завадило Професорові нишком потягнути зі столу кілька пиріжків, щоб нагодувати потім свого друга, який «чудово» проводив час у задушливому рюкзаку.
Трохи відпочивши та перекусивши, тато став збиратися додому. Завтра йому треба було йти на роботу, тому залишитися на ніч він не міг. Тітка провела гостя, а повернувшись до хати, позганяла хлопців зі стільців, де вони сиділи, наче голуби, що об’їлися дармового зерна, й ледве переводили дух. Господиня повела їх до Павликової кімнати, в якій вони всі разом і мали замешкати.
Надворі сутеніло. Скориставшись тим, що Павлусь кудись вибіг, Професор швидко випустив Маркіза на волю. Той уже намірився щось сказати, але отримав у зуби смачного пирога та був заштовхнутий під ліжко — хлопці вирішили поки що нікому його не показувати.
Поки гості порозкладали речі, а тітка постелила всім свіжу білизну, темрява за вікном загусла. Друзі вмостилися кожен на своєму місці. Біленький позіхнув, випростав ноги й відчув солодку втому та приємно наповнений всякою смакотою живіт. Він чув, як під ліжком Професора тихенько посапує уві сні Маркіз. На вулиці, під прочиненим вікном, виспівували серенади цвіркуни, чувся далекий гавкіт та якесь притишене квоктання. Село поринало у сон…
— Розкажи якусь історію! — зненацька повернув його до реальності вимогливий голос Павла Віталійовича. — Я заснути не можу!
— Давай завтра! Сьогодні в мене вже мізки не варять! — відмовив Сашко, якому зараз зовсім не хотілося говорити.
— Ех ти! А ще брат називається! — скрушно прошепотів Павлусь. — Півроку не бачились, а він навіть розповісти нічого не хоче.
— Давай я щось розкажу! — врятував друга Професор. — Ти які історії любиш? Про що?
— Та я всякі люблю! Але найбільше містику і жахи! — навіть у напівтемній кімнаті було видно, як загорілись чорнющі (весь в діда!) очі Павлуші в очікуванні цікавої оповідки.
— Тоді я тобі про Чупакабру розповім! — оживився Петрик. — Дуже жахливо і містично!
— От-от! А потім усю ніч лови малого, бо йому буде снитися казна-що! — втрутився Біленький.
— А-а-а-а! — протягнув Павлик, — це, здається, той брат, який сам не гам і іншому не дам! Я, щоб ти знав, уже великий і нічого не боюсь! Ми з дідом завжди на ніч фільми страшні дивимось! Він дозволяє.
— Знаю я, як дідо фільми дивиться! На другій хвилині засинає, на титри встає, а потім каже: «Якісь фільми тепер короткі! От раніше були…» — засміявся Сашко. — Ну та нехай, розказуй, розказуй! І я послухаю. Може, засну скоріше під твої казочки!
— Казочки, кажеш! Та не казочки це, а страшна правда життя! Добре тільки, що не нашого! — зловісним, приглушеним голосом повів Професор, аж Біленькому по шкірі побігли мурахи, а Павло Віталійович… Той взагалі натягнув ковдру на очі й визирав з-під неї з переляканою цікавістю…
…Далекі 70-ті роки минулого століття. Село в невеличкій країні під назвою Пуерто-Ріко, що в Південній Америці, спить спокійним сном після важкого дня. Але що це? Глухо замекали кози, закричала птиця, і — тиша.
Зранку ошелешені пуерто-ріканські селяни споглядали страшну картину. Вся худоба лежала мертва і складена акуратними купками. Під час ближчого огляду виявилося, що в кожної особини на шиї були сліди, як від гострих зубів, а в жилах не лишилось ані краплі крові. Ні місцеві жителі, ні влада не могли пояснити, що сталося. Потім було 20-річне затишшя, а тоді — нова хвиля нападів кровожерливого створіння, яка зчинила справжню паніку. Повідомлення масою надходили з усієї Латинської Америки (Мексика, Аргентина, Бразилія, Коста-Ріка, Сальвадор і Гватемала). Проте ніхто так і не бачив вампіра, й від цього ставало все страшніше!
Чудовисько назвали «чупакабра», або «козячий вампір». Час від часу воно з’являється в різних країнах і наганяє жах на людей. Є теорія, що цей звір має чужопланетне походження і може літати. Але хто знає, де та правда?! — майже пошепки закінчив Професор.
Біленький подивився на ліжко, де лежав Павло Віталійович. Звиклі до темряви очі розгледіли накритий ковдрою горбик, який надимався та опускався, голосно сопучи, і тільки одне вухо стирчало з нього назовні, ловлячи Петрикову розповідь.