— Це ж треба! Це ж треба!
Поздоровляю його! плачу з розчулення!
— Плювати на Легіон! каже він мені, а тобі що? міняю на твої очі!
До чого тут що? До чого тут мої очі?
А потім ні сіло, ні пало:
— Мою натурницю не перестрів?
Чия натурниця? яка натурниця?.. До чого тут натурниця? Та в нього їх з десяток, натурниць! Три десятки! Сильвіну?.. Фарінетту?.. Манон?.. Прийшов привітати, а він на мене, мовляв, дівчат у нього відбиваю! ото зустріч! ото неприязнь!.. сам ще й як жінкам памороки забивав!.. Так, певне! власне, у певний спосіб… а ще звинувачує!.. казав, що я «зачаровую очима»… жінки розповідали йому про мої очі… пліткарки… брехухи… знайшли, кому розповідати!..
— Ах, як він учора на мене дивився!
І готово!.. уже закипав! від нестями!.. не через мої очі, а щось інше!.. причини заздрощів то або це, або… що?.. Ще б пак!.. що у мене дві ноги, а в нього жодної! Вважав це злочином! Так, злочином! але ж у нього дві руки, а у мене тільки одна!.. зрештою, не зовсім… вже як є! що йому обидві ноги відпиляли, то це вже край! тотальна ненависть! мої очі! мої шанси! мій шарм! уявіть собі! Побачив би мене тепер у буцегарні зі сракою у струпах, сказав би? ти ба, вава! Болить? а гарні очі? Схуд на сорок п'ять кіло? який стрункий! дівчатам до смаку!
Але я визнаю, його мистецтво, тобто скульптура, ліпити, сидячи у візку, це тяжко, майже неможливо, ліпити, сидячи майже на підлозі! і на підлозі повно глини, справжня каша!.. Навіть у носі, потім колупався, вишкрябував… увечері геть замурзаний, наче в масці, аж до волосся, усіх смішив… клоун у візку!.. ображався… мав смак до кокетства… якби його причепурити, помити… він розумів, що виграв би від цього… ну й, звичайно, очі… елегантність, добре скроєний піджак!.. жінки спокутуються на манекенів… він був природженим клубменом… і не розлучався з дзеркальцем, з люстерком на ланцюжку… мені заздрив, що я не скульптор, мовляв, тільки пацієнток мацаю, скільки хочеш піхв!.. тільки й думав, як я пацієнток мацаю! ще й обома руками!
— Ні, тільки однією, еротомане!
Та йому кажи не кажи!..
— Ще трохи, ти мої горщики лапатимеш! чи онде глину! чи олійні креми! чому в тебе рот у помаді, ненажеро! трахання! місячні! що таке?
Йому ввижалася помада в мене на губах! примарювалася! На все нарікав, та найгіркіше: скоро геть не стачить глини! витрачає останні грудки!.. жилу закрили, його особливу жилу, єдину «для статуеток» на Гірці! Він знав ту розколину, єдину розколину! тільки він! і Паско Ріо, але той уже помер… у кінці тупика Трене зліва… Ет, мені він не покаже точного місця! навіть мені! вхід до розколини!.. єдина глина, яка йому годиться!..