За планетою тягся хвіст водяної пари, що походила головним чином із кільця. Зависнувши на стаціонарній орбіті за Секстою, схожою на Марс, тільки значно більшого розміру, з густою атмосферою, отруєною безперервними викидами вулканів і газовими сполуками ціану, «Гермес» послав для спостереження Квінти шість орбітерів. Вони безперервно передавали результати спостереження, а GOD складав із них детальний портрет Квінти. Найзагадковішим був її радіошум. На великих материках без проявів фазової чи частотної модуляції працювало щонайменше кількасот потужних передавачів. Їхнім випромінюванням був хаотичний білий шум. Антени пощастило точно локалізувати: вони емітували спрямовано або ізотропно, так наче квінтяни вирішили закрити собі всі канали електромагнітного зв’язку — від найкоротших хвиль до кілометрових. Квінтяни могли користуватися тільки кабельним зв’язком, тоді навіщо їм був потрібен цей гігаватний шум? Ще дивнішими — а «дивовижі» планети не мали меж — виявилися штучні супутники; їх було нараховано близько мільйона — на високих та низьких орбітах, на майже кругових і на еліптичних, з афеліями, що сягали далеко поза природний супутник Місяць. Зонди «Гермеса» виявили також супутники поблизу себе, а кілька — лише за якихось вісім-десять мільйонів кілометрів. Вони суттєво відрізнялись один від одного розмірами й масою. Найбільші були, очевидно, порожнисті — мов роздуті у вакуумі некеровані аеростати. Частина сплющилася після витоку газів. Через кожних кілька днів котрийсь із мертвих супутників зіштовхувався з крижаним кільцем, і тоді виникало ефектне видовище веселкових спалахів, оскільки сонячне проміння у хмарах кристалів льоду піддавалося дисперсії. Хмара, що виникла таким способом, повільно розсіювалась у просторі. Зате деякі активні супутники, що рухалися по вимушених орбітах, потребували постійної корекції курсу, інші незбагненним способом змінювали свою форму, ніби величезні сувої металевої фольги, але ні ті, ні другі ніколи не зіштовхувалися з кільцем Квінти. Тривимірна голографічна карта супутників на перший погляд нагадувала величезний рій бджіл, шершнів та мікроскопічних мушок, який кружляв довкола планети. Це багатошарове скупчення не було хаосом. Із самого початку в ньому вдалося побачити просту закономірність — супутники на близьких орбітах часто йшли парами або трійками, а інші, надто біля стаціонарного кола, яким небесні тіла рухаються синхронно з поверхнею планети, йшли від перигелію до афелію, мов у фігурах танцю.
У міру надходження даних вимірів GOD створював систему координант — рід сферичної системи діаграм. Відрізнити «мертві» супутники від «живих», пасивно дрейфуючі від керованих чи самокерованих, виявилося дуже важко, оскільки це була проблема багатьох мікроскопічних мас, котрі рухаються в полі тяжіння великих мас Квінти, її Місяця і Сонця. Нарешті старанне обстеження виявило міріади уламків ракет та супутників, які часто падали на Сонце. Деякі з них мали форму тороїда, тобто кільця, з якого стирчали нитчасті шипи, найбільші з них, кружляючи між планетою та її Місяцем, проявляли певну активність. Шипи були дипольними антенами, тож їхнє випромінювання, відфільтроване від шумового фону планети, вдалося відокремити як шум в ультракоротких позарадіохвилях. Частина цього шуму припадала на жорстке рентгенівське випромінювання, нездатне досягти поверхні Квінти, бо його поглинала атмосфера. Щодень до маси отриманих даних GOD долучав нову інформацію, й коли Накамура, Поласар, Ротмонт і Стірґард сушили собі голови над складним ребусом, пілоти, не втручаючись у наукові обговорення, мали вже власну думку: Квінта — планета інженерів, одержимих якоюсь манією, а ще точніше, SETI вклав мільярди у те, щоби відкрити цю божевільну цивілізацію. Але й вони відчули в тому навіженстві певний метод. Можливо, там тривала «радіовійна», доведена до цілковитого абсурду: сторони вже нічого не передають, а намагаються лише глушити одна одну.
Фізики силкувалися підтримати GODa найкарколомнішими гіпотезами. Можливо, жителі Квінти настільки принципово відрізняються від людей своєю анатомією та фізіологією, що образи й мову їм замінюють якісь інші, неакустичні, позазорові відчуття чи коди? Може, тактильні? Нюхові? Перцепційно пов’язані з тяжінням? Може, шум — це пересилання енергії, а не інформації? Може, інформація біжить по хвилеводах потоками, яких не можна виявити астрофізично? Може, не варто всіма способами фільтрувати це ніби безглузде електромагнітне ревіння, а слід провести принципову ревізію всієї аналітичної програми? GOD відповідав зі звичною бездушною терплячістю. Чимало знаючи про людські емоції, сам він не звідав жодної.
Якщо це — передача енергії, то повинні діяти приймальні системи, котрі давали би певний мінімум витоків або втрат, оскільки стовідсоткова передача неможлива. Але на планеті не видно було жодних установок, здатних приймати відповідні потужності. Частина енергії, подолавши атмосферу, йшла до багатьох орбітерів. Але інші передавачі й інші орбітери заглушували те цільове випромінювання, до того ж вельми ефективним способом. Складалося враження, мовби перемовлявся величезний натовп, причому говорили всі люди зразу й дедалі голосніше. Якби навіть кожен із них був мудрецем, рівнодіюча утворювала б дикий хоровий вереск.
По-друге, коли б якісь лінії служили для зв’язку, вони при заповненні передавальних каналів могли б нагадувати білий шум, а квінтянський шум виявляв цікаву характеристику. Це не був «абсолютний хаос». То була радше рівнодіюча протибіжних випромінювань. Довжину хвилі кожний передавач витримував надзвичайно точно. Інші передавачі заглушували його або забивали шляхом змін у фазі амплітуди передавання. GOD наочно продемонстрував цей стан електромагнітних речей, пересунувши радіоспектри в оптичну сферу. Білу, спокійну повню планети змінило зображення різнобарвних коливань. Коли GOD надав коґерентним випромінювачам зеленого кольору, реле — білого, а контрвипромінювачам — пурпурового, то диск Квінти зарябів од їхньої взаємодії. Розлитий пурпур огортав ретранслятори, рум’янячи їхню білину, і водночас туди вливалася зелень; виникала павутина кольорів, що розмазувались; іноді один з них починав сильно контрастувати, і його відразу ж затирали.
Тим часом надійшла інформація від зондів, посланих на дистанційну розвідку Місяця Квінти. Два з п’яти загадково зникли в периселенії[61], невидимому з «Гермеса». За цю необережність Стірґард вичитав Гаррахові: той не послав услід за дозором резервного зонда, що дав би змогу провадити постійний нагляд також у позамісячному просторі. Однак три зонди облетіли довкола природного супутника планети і, неспроможні пробити своїми сигналами гущу шумів, переслали одержані знімки лазерним кодом. Спершу інформацію було так стиснено, що один імпульс містив тисячу бітів у наносекунді. Через неповну хвилину, впродовж якої тривало випромінювання, GOD доповів, що з апоселенію в бік патрульних зондів стартували три квінтянські орбітери, яких він досі не помічав, бо вони були надто маленькі. Виявити їх йому допомогло тепло їхніх двигунів, а також прискорення за ефектом Доплера[62]. Ніщо не свідчило про те, що квінтяни вирішили перехопити земних дозорців. А втім, на це не вистачило б уже й часу, бо сліпучі цятки йшли на лобове зіткнення. Командир наказав уникнути зіткнення. Отож дозір із трьох зондів пустив у хід свою бутафорію, плюючи перед собою великою кількістю металевої фольги та повітряних куль. Це не вплинуло на перехоплювачів, і тоді дозорці вистрелили хмару натрію й упорснули в неї кисень. Утворилася вогняна хмара. Тільки-но в ній зникли квінтянські ракети, дозорці по спіралі вислизнули з хмари вогню, однак не полетіли до корабля, а на повній швидкості зіткнулися між собою, щоб розвіятися димом. Стірґард стягнув на борт корабля всі спостережні зонди з їхніх орбітальних пунктів, а GOD тим часом демонстрував дані розвідки. На зворотній пустельній півкулі Місяця, поритій кратерами, снував туди-сюди вогник зі спектром ядерної плазми. Він рухався так швидко, що якби його не затримувало належно сконцентроване магнітне поле, то він вилетів би у простір і відразу б згас. Що, власне, рухалося там, між двома старими кратерами, зі швидкістю шістдесят кілометрів за секунду? Що це був за мандрівний пломінець? GOD запевняв: планета ще не виявила «Гермеса», принаймні ніщо не свідчило про це. Тим часом GOD фіксував постійний шум і потріскування, яке було спричинене входженням супутників у атмосферу, а також їхнім зіткненням з льодовим диском, бо атмосфера Сексти замінювала йому лінзи радіоскопів.
61
Точка орбіти штучного супутника Місяця, найближча до його центру (протилежне — апоселеній).
62
Явище зміни частоти хвилі, яку реєструє приймач, викликане переміщенням джерела або приймача. Ефект названий на честь австрійського математика і фізика Крістіана Доплера (Christian Doppler, 1803-1853), котрий відкрив його.