Думки про те, що робити далі, розділилися. Повідомляти квінтян про своє прибуття не хотілося. Не слід було виявляти себе доти, доки пощастить розгадати бодай одну із безлічі загадок. Аргонавти розмірковували: послати безпілотний спускний апарат на зворотний бік Місяця чи краще посадити на нього корабель? Про шанси цієї альтернативи GOD знав рівно стільки, скільки й люди; відверто кажучи, нічого. Аускультація[63], здійснена дозором, давала підстави вважати Місяць незаселеним, хоча він і мав атмосферу. У півтори рази масивніший од земного, він, однак, не міг її утримати. До того ж новим ребусом виявився й склад атмосфери: інертні гази аргон, криптон і ксенон з домішкою гелію. Без постійного поповнення ця атмосфера розсіялася б упродовж кількох сотень років.
Про інженерну діяльність на Місяці ще переконливіше свідчив отой вогник плазми, однак сам Місяць мовчав; не мав він і магнітного поля, й Стірґард зважився на посадку. Якщо там і жили якісь істоти, то тільки в підземеллях, глибоко під скелястим панцирем, подірявленим кратерами й кальдерами. Вилискували моря застиглої лави, які величезними колами розбігалися від найбільшого кратера. Стірґард вирішив сідати, обернувши «Гермеса» на комету. Корпусні кінгстони, відкриті вздовж бортів, почали випускати з резервуарів піну; вона оповила весь корабель великим коконом з нерівномірно затужавілих пухирів. У цій губчастій масі «Гермес» стримів, як кісточка в плоді. Навіть зблизька він скидався на довгасту брилу, вкриту воронками кратерів. Тріснуті пухирі зробили його оболонку схожою на астероїд, справіку бомбардований хмарами пилу й метеоритами. Шлейф викидних газів мав прибрати подобу хвоста комети, що в міру її руху до перигелію відхиляється з орбіти в афелій. Цю ілюзію створювали дефлектори тяги. Щоправда, детальний спектральний аналіз виявив би імпульс і склад газів, який не трапляється в комет. Але такої можливості важко було уникнути. «Гермес» із гіперболічною швидкістю перейшов від Сексти до орбіти Квінти — врешті-решт бувають, хоч і рідко, такі спритні позасистемні комети, — після двох тижнів навігації, загальмувавши за Місяцем свій стрімкий рух, висунув назовні маніпулятори з телевізійними очима. Ілюзія старої, пощербленої скелі була просто-таки чудова — тільки під енергійним ударом псевдовалуни еластично вгиналися, мовби повітряна куля. Самої посадки приховати не пощастило. Входячи кормою в атмосферу Місяця, «Гермес» вогнем спалив кожух своїх сопел, решту довершило тертя об атмосферу. З корабля здерло розпечений камуфляж, і голий броньований велет, спресовуючи під собою полум’я, шістьма розчепіреними лапами став на ґрунт, попередньо випробувавши його міцність серією снарядів. Із корабля дощем посипалися рештки кожуха. Коли цей дощ ущух, люди оглянули місцевість аж до обріїв. Від плазмового маятника їх відділяв випуклий край великого кратера. При тискові чотириста гектопаскалів, який тут існував, для повітряної розвідки можна було застосувати вертольоти, і то відкрито: починалася гра за невідомими правилами, хоча й із відомою ставкою. Вісім гвинтокрилів, розісланих у тисячомильному радіусі, ніхто не зачепив. З їхніх знімків склалася карта, що охоплювала вісім тисяч квадратних кілометрів. Карта типового безповітряного небесного тіла з хаотичним розписом кратерів, частково заповнених вулканічним туфом. Тільки на північному сході відеомагнітофони зафіксували вогняну кулю, що літала над скелястим ґрунтом, розтопленим у неглибоку улоговину. Цей район гвинтокрили обстежили повторно, щоби зробити спектральний аналіз під час польоту й після посадки. Один із гвинтокрилів навмисне наблизили до плазмової кулі. Перш ніж спалахнути, апарат устиг передати докладно її температуру та силу випромінювання порядку тераджоуля. Її живило й спрямовувало змінне магнітне поле, яке сягало 1010 гаусів.
Після глибоких зондувань магнітного підґрунтя улоговини Стірґард звелів GODові скласти схему виявленої там мережі з вузлами, від яких глибоко під літосферу вели численні вертикальні шахти. І не дуже здивувався, ознайомившись із поданим висновком. Призначення цієї гігантської установки було незрозуміле, однак не виникало сумніву, що роботи перервано в повному розпалі, й усі входи, які вели до штреків і шахт, було закрито чи, точніше, засипано за допомогою вибухів, після того, як у тунель і колодязь скинули все важке устаткування. Плазматичне мікросонце живили термоелектричні перетворювачі завдяки системі магнетоводів, черпаючи енергію з глибин літосфери, — близько 50 кілометрів під зовнішньою оболонкою місячної кори.
Хоча Стірґард і послав туди важкі всюдиходи для ґрунтовніших досліджень та дочекався їхнього повернення, він звелів швидко стартувати. Зачаровані розмірами «підземного» енергетичного комплексу, фізики раді були б залишитися тут надовше, можливо, навіть відкрити засипані тунелі, та Стірґард не дозволив. Його пантеличили спіймані супутники, бентежило й будівництво, розпочате на пустищі з таким розмахом; але ще незрозумілішим було, чому припинено ці роботи. «Наче в панічній евакуації», — подумав він, одначе фізикам не сказав нічого. Думку, що раптом сяйнула йому в голові, залишив при собі.
Детальне дослідження невідомої технології було марною справою, її фрагменти, як скалки розбитого дзеркала, не давали суцільного зображення. Вони стали невиразним наслідком того, що його розбило.
Дилема полягала не в знаряддях цієї цивілізації, а в ній самій. І саме тієї хвилини, коли Стірґард, усвідомлюючи це, відчув на своїх плечах усю вагу дорученого йому завдання, Араґо запитав через інтерком, чи можна зайти на розмову.
— Якщо ненадовго, то можна: менш як за годину ми стартуємо, — відповів Стірґард, хоч і не мав ніякого бажання зараз розмовляти з ченцем.
Араґо зайшов буквально за хвилину.
— Сподіваюсь, я вам не завадив...
— Звичайно, завадили, ваша світлосте, — відповів Стірґард, не підводячись, і показав духовному отцеві на крісло. — Однак, враховуючи характер вашої... місії, слухаю.
— Я тут без виняткових повноважень і не виконую жодної місії. Мене просто послано на моє місце, так само як вас на ваше, — спокійно мовив домініканець. — З однією лише різницею: від моїх рішень не залежить нічого. А від ваших залежить усе.
— Я про це знаю.
— Жителі цієї планети — все одно, що живий організм, який можна всіляко досліджувати, але який не можна запитувати про сенс його існування.
— Медуза на таке запитання справді не відповість, зате людина...
Стірґард глянув на домініканця більш ніж зацікавлено, немовби чекаючи серйозної відповіді.
— Людина — так, але не людство. Медузи не відповідають ні за що. А кожен з нас відповідає за все, що робить.
— Я здогадуюся, що має на увазі ваша світлість. Ви хочете знати, яке я прийняв рішення.
— Так.
— Ми піднімемо забороло.
— Вимагатимете контакту?
— Так.
— А якщо вони неспроможні виконати цю вимогу?
Стірґард роздратовано підвівся — Араґо розгадав його прихований намір. Стоячи біля ченця так близько, що майже торкався його колін, він тихо запитав:
— Що ж нам тоді робити?
Араґо підвівся, взяв його правицю й стиснув її.
— Ця справа в добрих руках, — сказав він і вийшов.
Благовіщення
Після старту командир спрямував новозакамуфльований корабель на стаціонарну орбіту Місяця над півкулею, невидимою з Квінти, і по черзі викликав до себе товаришів, щоб кожний пояснив йому, як він розуміє нову ситуацію й що зробив би на його місці. Думки розійшлися. Накамура дотримувався космічної гіпотези. Рівень квінтянської технології передбачав високий рівень розвитку астрономії. Дзета зі своїми планетами летить крізь міжплечове розширення галактичної спіралі й за якихось п’ять тисяч років небезпечно наблизиться до Гадеса. Точно визначити критичне зближення не можна, бо тут нерозв’язна проблема взаємного впливу багатьох мас. Некатастрофічний пасаж повз колапсар, однак, малоймовірний. Цивілізація, над якою нависла небезпека, намагається рятуватися. З’являються різноманітні проекти: переселитися на Місяць, перетворити його на керовану планету й перенести в систему Ети Гарпії, до якої лише чотири світлових роки. І, що найістотніше, — вона віддаляється від колапсара. На початковій фазі реалізації цього проекту ресурси науки й енергії виявляються недостатніми. Можливо також, що частина цивілізації, один блок держав, виступає за цей проект, а другий опирається йому. Як відомо, експерти з різних галузей дуже рідко доходять повної згоди в найскладнішому. Виникає інший проект — еміграція або, інакше кажучи, астрономічна втеча. Ця концепція викликає кризу: населення Квінти, безперечно, можна рахувати на мільярди, й для будівництва флоту, здатного здійснити Exodus[64] усіх із планетної колиски, не вистачить корабельних верфей. Якщо вдатися до земної аналогії, то окремі держави значно відрізняються своїм промисловим потенціалом. Провідна група будує космічний флот для себе, покинувши роботи на Місяці. Можливо, ті, хто працює на верф’ях, переконані, що рятувальні кораблі призначені не для них, і вдаються до саботажу. Можливо, це викликає репресії, безпорядки, анархічні інциденти й пропагандистську радіовійну. Через це й той проект зупинено на початковому етапі, а незліченна кількість супутників, які блукають системою, — то його невдалі сліди. Незважаючи на те, що ця оцінка ситуації вельми гіпотетична, її не варт зовсім відкидати. Тому треба негайно сконтактувати із Квінтою. Сидеральна інженерія, переслана квінтянам, може їх урятувати.
63
Від лат. ausculto — «вислухую». Тут у значенні: метод дослідження, що полягає у вислухуванні звукових явищ.