Поласар, обізнаний з концепцією японця, бачив у ній перекручені факти, надумані для того, щоби підперти ними припущення про планетарну еміграцію. Сидеральна інженерія не з’являється наче грім з ясного неба. Потужність, яку використовує астоносферична установка на Місяці, на три порядки відрізняться від потужності, що робить гравітологію доступною для промислового застосування. Крім того, ніщо не свідчить, що квінтяни визнали систему Ети гостинною. Ета через кілька мільйонів років витратить увесь свій водень, унаслідок чого стане червоним гігантом. І, нарешті, Накамура так попереставляв дані руху Гарпії і Гадеса в проміжку гравітаційної невизначеності, що ймовірність критичного проходження Дзети поблизу колапсара скоротилася до п’ятдесяти століть. Якщо врахувати пертурбації, спричинені спіральними відгалуженнями Галактики, то на пасаж чекає запізнення двісті з лишком тисяч років. Повідомлення про те, що катастрофа настане через двісті п’ятдесят століть, може викликати паніку лише серед нерозсудливих істот. Наука в пелюшках — саме такою була земна наука дев’ятнадцятого століття — може визнавати, що її прогрес наближається до межі. Зріла наука, хоча й не владна передбачити свої майбутні відкриття, знає, що вони зростають у показниковій прогресії. З часом можна буде за кілька років здобути значно більше знань, аніж за всі попередні тисячоліття. Невідомо, що відбувається на Квінті, але контакт із нею треба встановити. Це ризиковано та, разом з тим, необхідно.
Кірстінґ вважав «усе можливим». Висока технологія не заперечує релігійних вірувань. Піраміди єгиптян й ацтеків також не відкрили б гостям з інших світів свого призначення, як і готичні собори. Знахідки на Місяці можуть бути продуктом якоїсь віри. Культ сонця — та ще й штучного. Вівтар з ядерної плазми. Предмет поклоніння. Символ могутності або влади над матерією — й воднораз схизми, віровідступництва, єресі. Не хрестові походи, а радіовійни. Електромагнітне насильство для «конверсії» єретиків чи, радше, їхніх інформаційних сакральних машин: Deus est in Machina[65]. Не можна сказати, що це було ймовірне чи прямодоказове. Символ віри, так само як і витвори ідеології, не відкриває свого сенсу пришельцям із чужих країв. Фізика не знищує метафізику. Щоби дійти до єдності намірів людей різних земних культур та епох, треба принаймні знати: матеріальне буття ніде не вважалося найосновнішим чинником, який забезпечує людське існування. Це припущення можна потрактувати як курйоз. Передбачити, що технологія завжди розходиться із Sacrum[66]. Але технологія завше має супертехнологічну мету. А коли Sacrum зникає, прогалину, яка виникає в культурі, щось мусить заповнити. Кірстінґ так побожно ставився до прихильників інженерії, що Стірґард ледве дослухав його до кінця. Ну, а контакт? Певна річ, він, Кірстінґ, теж за контакт.
Жоден пілот не мав із цього приводу власної думки — роздування загадок за допомогою уяви не було в їхньому характері. Ротмонт був готовий обговорити технічні аспекти контакту. Насамперед — як уберегти корабель від роїв квінтянських супутників. Він припускав, що Квінту вже відвідала в минулому інша цивілізація, що це погано закінчилося й що квінтяни зробили з цього для себе належний висновок — застрахувалися від вторгнення, виробивши технологію універсальної недовіри. Тому їх найперше треба переконати в мирних намірах людей. Послати їм «вітальні дарунки», а коли квінтяни з ними познайомляться, чекати їхньої реакції. Ель Салям і Ґерберт були такої самої думки.
Стірґард учинив по-своєму. «Вітальні дарунки» могли бути там знищені перед посадкою. Про це свідчила доля п’ятьох дозорців, посланих до Місяця. Через те Стірґард вистрелив великим орбітером у бік Сонця, щоби він як дистанційно керований посол вручив Квінті «вірчі грамоти». «Посол» слав ці листи у вигляді лазерних сигналів, здатних пробити шумову оболонку планети; цим аж надто зрозумілим кодом підказував квінтянам, як вони можуть сконтактувати з ними. Орбітер безперервно передавав цю програму кількасот разів. У відповідь — мовчання.
Зміст послання що три тижні змінювали всіма можливими способами — реакції ніякої. Потужність променя було збільшено, лазерна голка ходила по всій планеті — в інфрачервоних променях, в ультрафіолетових, модульована й так і сяк. Планета не відповідала.
Тим часом «Посол» зібрав багато відомостей про зовнішній вигляд Квінти. На континентах помічено агломерації завбільшки з великі земні метрополії. Однак уночі їх ніщо не освітлювало. ЦІ зірчасті утворення з кущистими відгалуженнями виявилися напівметалевими. Од відгалужень ішли прямі лінії, ніби комунікаційні артерії. Однак по них ніщо не рухалося. Що чіткішими були зображення («Посол» потроху обертався на шпигуна), то більше спростовувалися припущення землян. Виявилося, що лінії — не дороги й не трубопроводи. Територія між ними часто нагадувала лісові масиви. Ці позірні ліси становили безліч блоків правильної форми з розчепіреним пагінням, їхнє альбедо дорівнювало майже нулеві: вони поглинали понад 99 відсотків сонячного світла, яке падало на них. Через те вони скидалися на фоторецептори.
То, може, Квінта поглинула й «вірчі грамоти», сприйнявши їх як енергетичну поживу, а не як інформацію? Невидимий досі на тлі сонячного диска «Посол» послав усе, що в ньому було закладене. Інфрачервоними променями він передавав «грамоти», в сто разів перевищуючи радіацію Сонця. Найвірогідніше — цим когезійним світлом він вивів з ладу поглиначі хвиль, отож якісь технічні бригади мали би помітити аварію та її причини. Рано чи пізно фахівці вищого рівня мали б розпізнати сигналізаційну природу проміння. Але знову минали дні за днями, та нічого не змінювалося. Знімки нічної та денної півкуль планети тільки посилили їхню загадковість. Після заходу сонця ніщо не розсіювало темряву — обидва великі континенти, які виринули з океану, зі стрімкими, засніженими гірськими кряжами, виблискували вночі тільки під примарним світлом полярного сяйва, проте й це сяйво, яке перетоплювало безхмарні полярні льоди у примарне зелене золото, не блукало де завгодно, а ніби величезною невидимою рукою було спрямоване проти руху Квінти. Ні на внутрішніх морях обох континентів, ні в океані не виявлено жодного корабля; непорушність панувала і на розгонах прямих ліній, що стрімко перетинали «лісисті» рівнини та нагромадження скелястих хребтів; отже, вони не могли служити комунікаційним цілям. Із океану південної півкулі здіймалися згаслі вулкани начебто теж незаселених архіпелагів, незліченними намистинами розсипаних по його безмежних водах. Єдиний континент цієї півкулі біля самого полюса був укритий величезним льодовиком. Із тьмяного срібла його вічних снігів виростали самотні скелясті верхи, шпилі восьмитисячників, закутих у крижаний панцир. У смузі тропіків, під обручем замерзлого кільця, день та ніч шаленіли тропічні бурі, їхні громові розряди фіолетовими розбризками посилювала крижана площина небесного персня, що, ніби дзеркало, крутився з карколомною швидкістю. Не було ні слідів цивілізаційної метушні, ні портових міст у гирлах великих річок, а гірські улоговини були вкриті вигнутою металевою бронею, що зовні нічим не відрізнялася від природної скелі; не було авіаруху також біля оточених низькими будівлями гладеньких бетонованих космодромів, яких виявлено близько сотні... Усе це неспростовно доводило, що якесь віковічне лихо загнало квінтян у підземелля, звідки вони мусять спостерігати за небесними просторами й космосом металевим зором радіоелектроніки. Термічні виміри виявили в Норстралії і Гепарії з’єднані між собою «підземними» розгалуженнями термічні плями, схожі на печерні міста. Одначе тонкий аналіз їхнього випромінювання мовби спростовував це припущення. Усі ці плями, кожна з яких сягала сорока миль у діаметрі, відзначалися дивним градієнтом випромінюваного тепла: найгарячішим був центр, а джерело тепла перебувало під літосферою на межі з мантією. Невже квінтяни черпають енергію з розтоплених надр своєї планети? Величезні, геометрично правильні території — їх спочатку сприйняли за сільськогосподарські угіддя — насправді були скупченням мільйонів конічних головок: мов керамічні гриби, висаджені на десятках кілометрів. Це передавально-приймальні радарні антени — заявили нарешті фізики. Планета в хмарах, бурях, циклонах мовби навмисне завмерла й причаїлася, зачувши невмовкаючий голос сигналізації, яка просила хоч якось відгукнутися.