— Звісна річ, але який стосунок це має до ефектів сингулярності в проміжку Ґоленбаха?
— Уявлення не маю. Мабуть, ніякого. На сингулярностях я не розуміюся.
— На них ніхто не розуміється. Папський представник, можливо, сказав би, що це було осяяння згори.
— Згори? Навряд. Просто я уважно придивився до загибелі «Гавриїла». Я знав, що він не хотів знищувати своїх переслідувачів, через те робив усе що міг, аби не затягти їх під горизонт Керра. Я бачив — ці винищувачі не йшли ідеально прямо за «Гавриїлом». Якщо вони відрізнялися дистанцією, то могли відрізнятись і долею.
— І на цій підставі...
Японець усміхнувся й собі.
— Не тільки. Розрахункова потужність має свою межу. Межа ця називається limes computibilitatis. GOD стоїть на цій межі. Він не чіпає розрахунків, про які йому відомо, що вони транскомп’ютабільні, й він їх не вгризе. Тому навіть не пробував цього зробити, а я мав таке щастя. Що каже фізика про щастя?
— Те саме, що й про оплески однією рукою, — відповів японець.
— То із дзену?
— Так. А тепер прошу за мною — вас чекає винагорода за знахідку.
У сяйві вогнів посеред зали, на дюралевій плиті чорнів каркас, схожий на обвуглену рибину. Секція виявила відому вже дрібноклітинну будову, люмінові двигуни приводу значної потужності й розплавлений пристрій у носовій частині. На думку Поласара, це був лазеромет, але Накамура вважав, що це радше особливий тип світлового вогнегасника тяги, оскільки йшлося про полонення «Гавриїла», а не про його деструкцію. Поласар запропонував викинути з корабля ці сорокаметрові рештки, бо вони разом зі спійманими раніше зайняли майже півзали. Навіщо обертати залу на склад мотлоху? Ель Салям запротестував. Він хотів зберегти бодай один екземпляр, найкраще — останній, хоча, коли командир запитав його, яка в цьому потреба, він не зміг виставити жодного раціонального аргументу. Розв’язувати проблему довелося Стірґардові. Вважаючи, що становище радикально змінилося, він хотів почути від своїх людей, який крок вони вважають тепер найкращим. Після викинення за борт решток супутників мала відбутися нарада. Обидва фізики пішли спершу до Ротмонта, щоб, як сердито кинув Поласар, «підготувати вступну доповідь і поглибити бібліографію».
І справді, ця трійка прагнула виробити спільну позицію, бо з моменту загибелі «Гавриїла» серед екіпажу можна було помітити симптоми розколу.
Важко сказати, хто перший вимовив слова «демонстрація сили». Гаррах висловився за таку тактику відразу, Ель Салям — із застереженнями, фізики з Ротмонтом були проти, а Стірґард, хоча він тільки слухав, здавалося, був на їхньому боці. Інші утрималися від обговорення. Під час наради думки обох груп різко розійшлися. Кірстінґ, мабуть, сам того не бажаючи, підтримав прихильників демонстрації сили.
— Насильство — аргумент неспростовний, — заявив нарешті Стірґард. — У мене є три застереження проти цієї стратегії, і кожне з них — запитання. Чи ми справді маємо перевагу? Чи може такий шантаж сприяти встановленню контакту? І чи будемо готові здійснити наші погрози, якщо квінтяни нам не підкоряться? Запитання риторичні. Ніхто з нас не зможе на них відповісти. Наслідки стратегії, яка спирається на демонстрацію сили, передбачити важко. Якщо хтось дотримується іншої думки, то нехай висловиться.
Десять осіб у каюті командира вичікувально перезиралися.
— Стосовно мене й Ель Саляма, — озвався Гаррах, — то хочемо, щоби командир запропонував свою альтернативу. Ми жодної альтернативи не бачимо. Вважаємо, що ми — в безвиході. Мабуть, це всі розуміють. Погрози, демонстрація сили, шантаж — ці слова звучать просто гидко. Реалізовані, вони можуть призвести до катастрофічних наслідків. Наша перевага важить зараз найменше. Справа не в тому, володіємо ми цією перевагою чи ні, а в тому, чи думатимуть так вони і чи здадуться нам без бою.
— Бою?.. — луною повторив чернець.
— Сутички. Зіткнення. Так для вас, отче, звучить краще? Евфемізмів, себто будь-яких пом’якшувальних слів, треба уникати. Погроза силою, байдуже, якого вона роду, мусить бути реальна, бо погрози, за якими не стоїть шанс виконання, тактично й стратегічно нічого не варті.
— Недомовок теж слід уникати, — кивнув головою Стірґард. — Щоправда, можливий також блеф...
— Ні, — запротестував Кірстінґ. — Блеф передбачає бодай мінімум обізнаності з правилами гри. Ми ж не знаємо жодних правил.
— Гаразд, — погодився Стірґард. — Припустімо, ми маємо солідну перевагу й можемо її продемонструвати, не завдаючи їм безпосередньо ніякої шкоди. Це була б явна погроза. Якщо такі вмовляння ні до чого не приведуть, Гарраху, то, за твоєю версією, ми змушені будемо дати їм бій, або, як мінімум, прийняти його й відбити. Це не дуже сприятливі передумови для порозуміння.
— Справді, не дуже, — підтримав командира Накамура. — Це найгірша з вихідних позицій, які тільки можна уявити. Але іншого виходу в нас нема.
— Чи можна мені докинути слово? — озвався Араґо. — Ми не знаємо, чому вони намагалися захопити «Гавриїла». Найімовірніше, аби зробити з ним те саме, що зробили ми з двома їхніми супутниками поблизу Юнони. А ми не вважаємо себе агресорами. Ми хотіли ознайомитися з творіннями їхньої техніки. Вони хотіли ознайомитися з нашими. Це — проста симетрія. Отож не треба говорити про показову деструкцію, демонстрацію сили, війну. Помилка — то не обов’язково злочин. Але вона може бути й злочином.
— Тут нема ніякої симетрії, — заперечив Кірстінґ. — Загалом ми послали вісім мільйонів бітів інформації. Сигнали з «Посла» ми подавали впродовж більш як сімдесяти годин на всіх смугах. Ми передали коди й інструкції для розшифрування. Послали спускний апарат без жодного грама вибухівки. Що стосується переданих відомостей — ми повідомили координати нашої Сонячної системи, надіслали зображення Землі, контур виникнення земної біосфери, дані про антропогенез — цілу енциклопедію. І фізичні сталі, поширені в усьому космосі, що їх вони мають добре знати.
— Але про сидеральну інженерію, про ґоленбахівську фораміністику, про одиниці Гайзенберґа там, мабуть, не було ні слова, правда ж? — запитав Ротмонт.
— І про наші повідневі системи та гравітаційну локацію, про весь проект SETI, про «Евридіку», про ґрасерів, про Гадеса...
— Ні. Ти найкраще знаєш, чого там не було, бо саме ти складав цю програму для «Посіла», — сказав Ель Салям. — Ні про табори знищення, ні про світові війни, ні про вогнища та про відьом. Адже коли хтось приходить з першим візитом, то не викладає все на стіл про свої гріхи, про гріхи батька, матері й так далі. Якби ми в загальних рисах і цілком щиро повідомили, що вміємо робити з планет, більших за їхній Місяць, речі, котрі вміщаються у замковій шпарині, то нині отець Араґо сказав би, що з нашого боку це був початок морального шантажу.
— Пропоную себе на роль арбітра, — втрутився Темпе. — Якщо квінтяни і не сидять у печерах, не викрешують вогню із каменя й астронавтика в них — нормальна річ, принаймні у центрі їхньої системи, то вони добре розуміють, що ми прибули до них не на веслах і не на вітрильнику. І саме те, що ми попросту прилетіли з відстані сотень парсеків, означає більше, ніж демонстрація біцепсів.
— Recte. Habet[74], — шепнув Араґо.
— Темпе має слушність, — погодився командир. — Уже самою своєю появою ми могли їх стривожити. Особливо, якщо вони ще не здатні до галактодромії, але вже знають, які потужності в ній необхідні... Аж до запуску «Посла» ми вважали, ніби вони про нас нічого не знають. Якщо помітили наш «Гермес» набагато раніше — а ми кружляємо тут уже третій місяць, — то наша мовчанка й маскування могли викликати у них жах.
— Перебільшуєш, астрогаторе, — роздратовано знизав плечима Гаррах.
— Нітрохи. Уяви собі, що над Землею тисяча дев’ятсот п’ятдесятого чи тисяча дев’ятсот дев’яностого року повисли міжгалактичні крейсери завдовжки милю. Навіть якби з них сипався самий шоколад, зчинилися б неймовірне сум’яття, переполох, політичні кризи, паніка. Кожна цивілізація на стадії великодержавності не може не мати безлічі внутрішніх конфліктів. Не треба ніякої демонстрації сили, бо саме вже подолання ста парсеків є такою демонстрацією...