Книжка містила також votum separatum[81] групи експертів SETI, виразників крайнього песимізму. Нема, запевняли вони, жодних матеріальних засобів, пересилань чи легких для розшифрування запевнень, котрі не можна було би витлумачити як підступне прикриття агресивних намірів. Причина цього — неминуча різниця в технологічному рівні. Явище, яке в XIX, а надто у XX столітті називали гонкою озброєнь, започатковане разом із появою палеопітека, коли він замість сокири застосував довгі стегнові кістки антилоп, трощачи черепи не лише шимпанзе, адже в категоріях гастрономії був канібалом.
Однак коли наука, матір технології, що розвивалася швидкими темпами, виникла на перехресті середземноморських культур, воєнні успіхи європейських, а потім і позаєвропейських держав, які воювали між собою, не забезпечили жодній з них вирішальної переваги над іншими. Єдиний виняток із цього правила — атомна зброя, проте Сполучені Штати утримували на неї монополію лише незначний час.
Зате технологічна прірва між цивілізаціями в космосі має бути величезною. Ба, навіть більше — потрапляння на цивілізацію, котра досягла такого рівня розвитку, як земна, практично неможливе.
Було в цьому грубому томі ще багато вчених спекуляцій. Прибулець, який хоче відкрити недорозвиненим господарям усі таємниці сидеральної інженерії, краще б уже давав дітям гратися гранатами з вийнятою чекою. Якщо ж він НЕ відкриє їм своїх знань, то наразиться на підозру у дволикості, у бажанні панувати над ними, що так погано і так недобре.
Глибина висновків нарешті здолала читача, який завдяки програмі SETI заснув міцним сном з книжкою в руці та при світлі лампочки.
...Він ішов вузькою вуличкою повз освітлені сонцем будинки. Біля брами бавилися діти, поміж вікнами висіла на шворках білизна. Нерівний брук, укритий сміттям, шкірками бананів, огризками, перетинала стічна канава. Далеко внизу очам відкрився порт, забитий вітрильниками, на пляж ліниво накочувалися дрібні хвильки, між витягненими на пісок човнами сохли рибальські сіті, на морі, гладенькому аж до обрію, блищала сонячна доріжка. Його супроводжував важкий дух смаженої риби, сечі, олії; він не знав, як тут опинився. А втім, ні: він знав це дуже добре — адже то був Неаполь, мале смагляве дівча з криком бігло за хлопцем, який утікав із м’ячем, зупинявся, вдавав, що віддає малій м’яч, а коли воно підбігало, знову втікав. Інші діти щось вигукували італійською, жінка, яка вихилилася з вікна, розпатлана, в нічній сорочці, знімала з мотузки, натягненої над вуличкою, висохлі комбінації та спідниці. Нижче починалися потріскані кам’яні сходи. Зненацька все здригнулося, залунали крики, стіни почали падати, він, мов укопаний, стояв у хмарах вапняного пилу, засліплений, щось завалилося позад нього, і крики, лемент жінок, гуркіт цегли заглушив гуркіт землетрусу. Terramoto, terramoto[82] — ці вигуки потонули в іншому гуркоті, який поволі наростав, посипалися шматки штукатурки, він затулив руками голову, відчув удар в обличчя й прокинувся, але землетрус не припинявся. Страхітлива сила вдавлювала його у постіль, він намагався підхопитись, але тримали застебнуті ремені, книжка вдарила його в лоб і полетіла на стелю.
Це був «Гермес», не Неаполь, але гуркотіло, як там, і лягали стіни, він чув, як уся каюта ходить ходором, лампочка мерехтіла, він бачив розгорнену книжку, светр, розпластані під ним на стелі, з перекинутих полиць летіли рулони фільмів, то був уже не сон, і цей гуркіт — теж. Завили сирени тривоги. Світло ослабло, востаннє спалахнуло й згасло, у кутках стелі, яка тепер була підлогою, загорілись аварійні люмінесцентні лампи. Він силкувався намацати застібки ременів, щоби відчепитись, але марно — на них тиснуло його тіло. Руки наливалися свинцем, кров ударила в голову, він перестав смикатися, ним кидало на всі боки, із силою втискувало то в ремені, то в ліжко. Він усе зрозумів. Чекав. Невже кінець?
Минула північ, у темному приміщенні не було нікого. Кірстінґ усівся перед згаслим візоскопом, пристебнувся навпомацки, наче сліпий, знайшов контакт і запустив стрічку. У білий прямокутник екрана один за одним входили майже чорні гомографічні знімки, з клубами світліших круглих контурів. Вони були схожі на рентгенівські тіні, пересувалися кадр за кадром, аж поки він зупиняв стрічку. Кірстінґ переглядав поверхневі спінограми Квінти. Обережно крутив мікрометричний гвинт, вирівнюючи зображення. У центрі було кущисте скупчення, наче атомне ядро, що розлітається під ударом променистих уламків. Кірстінґ пересував зображення із безформної молочної плазми до її розрідженого краю. Ніхто не міг напевно сказати, що це житлова забудова, величезне місто. На цьому кадрі був її розріз, вимальований нуклеонами елементів, важчих од кисню. Таке пошарове просвітлювання астрономічних об’єктів, відоме з давніх-давен, виявлялось ефективним тільки щодо охололих у чорні карлики зірок і планет. За всієї своєї унікальності спіновізія мала межі. Розподільність була недостатня, щоби вирізнити поодинокі кістяки, навіть якби вони перевершували розмірами гігантозаврів мезозою та крейдяного періодів. І все ж таки Кірстінґ силкувався розпізнати скелети квінтянських створінь. Мабуть, цей багатомільйонний мегаполіс населяли тільки розумні істоти, якщо те поселення було справді мегаполісом. Кірстінґ доходив до межі розподільності й переступав її. Після цього дрібненькі фантоми з білястих тремтячих волокон розсипалися. Екран мерехтів хаосом застиглої грануляції. Тоді Кірстінґ злегенька, як тільки міг, повертав мікрометричний гвинт назад, і попереднє імлисте зображення верталося. Він вибирав найгостріші спінограми критичного меридіана, накладав їх одна на одну, поки випуклі контури Квінти вкрилися ними, як ціла пака рентгенівських знімків, зроблених моментальною чергою і складених докупи. Псевдомісто лежало на екваторі, етнографії були виконані вздовж осі магнітного поля Квінти, по дотичній, там, де атмосфера закінчувалася біля оболонки планети, отож якщо це була забудова тридцятимильної довжини, то знімки прошивали її наскрізь, ніби рентгеном, установленим в одному з передмість, щоби він просвітив усі вулиці, площі, будинки. Це давало небагато. Той, хто дивиться на людський натовп згори, бачить його вертикально стисненим. Дивлячись на людей у вертикальній площині, побачить тільки найближчих, у гирлах вулиць; просвітлена юрба постане перед ним хаосом величезної кількості кістяків. Щоправда, була змога відрізнити будівлі від перехожих. Будівля не рухалась, тож усе, що на тисячі спінограм перебувало в непорушності, усунула фільтрація. Транспортні засоби теж удалося забрати ретушшю, яка ліквідовувала все, що рухалося швидше, ніж піша людина. Якби він мав перед собою велике земне місто, зі знімків зникли б також будинки, мости, промислові підприємства, машини чи поїзди, зосталися б тільки тіні перехожих. Передумови з такою сильною гео- й антропоцентричністю мали надто сумнівну вартість. Незважаючи на це, він розраховував на щасливий випадок. Кірстінґ стільки разів уже заходив уночі до темної кімнати, стільки разів переглядав сувої знімків, але не втрачав надії на випадкове відкриття, вибираючи й накладаючи одну на одну відповідні етнографії. Щоби побачити бодай невиразно, бодай у затуманених обрисах скелети цих створінь. Чи могли вони бути людиноподібними? Чи належали до хребетних? Чи був кальцій основою їхніх кістяків, як у земних хребетних? Екзобіологія визнавала їхню людиноподібність малоймовірною, але цілком припускала остеологічну подібність до земних скелетів з огляду на масу планети, отже, на її тяжіння, на склад атмосфери, який передбачав наявність на планеті рослин. Про них свідчив вільний кисень, а рослини, як відомо, не займаються астронавтикою, тим паче — ракетобудуванням.