Найважчим видавалася форма послання. Навчати абетки, посилати як паролі числа, універсальні сталі фізичні матерії було б нонсенсом. Солазер стояв у цеху корми, готовий до старту, однак у дорогу не вирушав. Фізики, інформатики, екзобіологи зайшли в глухий кут. У них було все, крім програми. Самоз’ясувальних кодів не існувало. Йшлося про барви веселки: похмурі кольори фіолетових відтінків, центральна смуга — ясніша, зелень — це рослини, буйне життя, червінь поєднується з агресією — певна річ, тільки в людей. А коду у вигляді низки сигнальних одиниць, котрі щось означають, зі смуг спектра не складеш. Тоді другий пілот запропонував свій варіант. Мовляв, треба розповісти квінтянам казку. Обернути вкрите хмарами небо на екран. Висвітлити на ньому серію картин. Над кожним континентом. Як згодом пожартував присутній при цьому Араґо, obstupuerunt omnes[115]. Спеціалісти й справді остовпіли.
— А технічно це можливо? — запитав Темпе.
— Технічно — так. Але що це дасть? Вистава на небі? Чого?
— Казка, — повторив пілот.
— Ідіотизм, — розсердився Кірстінґ, який двадцять років присвятив вивченню космолінгвістики. — Може, малюнками ти й справді зміг би показати щось пігмеям або австралійським чи індіанським тубільцям. Усі людські раси і культури мають спільні риси. А на Квінті людей нема.
— Пусте. Там існує технічна цивілізація, і вони вже воюють у космосі. Це означає, що раніше у них була цивілізація палеоліту. Вони вже навіть тоді воювали. Й епохи льодовиків теж були на цій планеті. Коли ще не споруджували ні будинків, ні вігвамів, а жили, мабуть, у печерах. На стінах малювали знаки плодючості й звірів, на яких полювали, щоби це принесло їм ловецьке щастя. Це було чаклунство. Або казки. Але про те, що це казки, вони довідалися від ерудованих мужів через кілька тисяч років. Таких, як доктор Кірстінґ. Докторе, хочеш закластися зі мною, що вони знають, що таке казка?
Накамура вже не міг стримати сміху. Інші теж, окрім Кірстінґа. Однак цей екзобіолог і космолінгвіст в одній особі не належав до тих, хто вперто захищає власні позиції.
— Хто його знає... — завагався він. — Якщо ця ідея не ідіотська, то вона — геніальна. Припустімо, ми справді покажемо їм казку. Але яку?
— О, то вже не мій клопіт. Я не палеоетнолог. Що ж до самої ідеї, то це спало на думку не тільки мені. Доктор Ґерберт іще на «Евридіці» дав мені том фантастичних оповідань. Інколи гортаю його. Мабуть, цю ідею я запозичив звідти...
— Палеоетнографія?.. — вголос розмірковував Кірстінґ. — Я хіба приблизно ознайомлений з нею. А ви?
Фахівця такого профілю на борту не виявилося.
— Може, GOD?.. — озвався японець. — Про всяк випадок варто пошукати в його пам’яті, тільки, мабуть, не казку. Це має бути міф. А ще точніше, спільний елемент, мотив, наявний у найдавніших міфах.
— Із дописемної ери?
— Звичайно.
— Так. Із початків їхньої протокультури, — здався Кірстінґ. Він навіть запалився цією ідеєю, але його тут же пойняли сумніви: — Стривайте. А чи не повинні ми об’явитись їм в образі богів?
Араґо запротестував.
— Це буде дуже важко зробити саме тому, що маємо продемонструвати їм не нашу перевагу і не себе самих. Ідеться про ідею добра. Про добру ідею. В усякому разі я саме її вкладаю у пропозицію нашого пілота, бо казки закінчуються, як правило, перемогою добра.
Так почалися роздуми про те, які спільні риси можуть мати Земля та Квінта; які особливості тамтешнього життєвого середовища, а також рослин і тварин, що виникли в ньому: згадували легенди, міфи, перекази, ритуальні обряди й звичаї, щоби виокремити з них найдавніші, зі сенсом, не втраченим упродовж наступних історичних епох.
У першій групі ймовірних інваріантів опинилися: двостатевість, найповніше виражена у хребетних, пожива тварин, а отже, й істот розумних на суші; чергування ночі та дня, значить, Місяця і Сонця, а також теплих та холодних пір року; травоїдні й м’ясоїдні як передумова виникнення тварин, яких поїдають, і тварин, які поїдають інших, — здобич і хижаки, оскільки повсюдність вегетаріанства можна вважати вельми сумнівною. Якщо так, то вже в протокультурі з’явилися лови, канібалізм, полювання на створінь свого виду в еоліті чи палеоліті — явище можливе, хоча не обов’язково неминуче; так чи так мисливство — своєрідна початкова школа, бо поряд з теорією еволюції воно сприяє розвиткові розуму.
Відкриття стадії мавполюдей, тварин-приматів натрапило свого часу на рішучий опір, було кваліфіковане як наклепництво на людство, як мізантропічна вигадка проповідників природної еволюції, ще образливіша за проголошувану ними спорідненість людей і мавп.
Однак археологія підтвердила цю гіпотезу, зібравши неспростовні докази на її користь. Щоправда, м’ясоїдство не веде всіх хижаків до виникнення у них розуму — таке можливе тільки за збігу багатьох незвичайних обставин. Хижим рептиліям епохи мезозою було далеко до розуму, й ніщо не свідчить про те, що якби їх не знищила катастрофа на рубежі крейдяного і тріасового періодів, спричинена гігантським метеоритом, котрий розірвав ланцюг живлення глобальним охолодженням клімату, найголовніші на той час рептилії досягли б людиноподібного інтелекту. Але наявність розумних істот на Квінті не викликала жодного сумніву. Розвинулися вони з рептилій чи, може, з виду, який на Землі не виник, особливих дебатів не викликало. Важливим був тип їхнього розмноження. Але якщо квінтяни не належали ні до плацентарних ссавців, ані до сумчастих, то їхню двостатевість доводила генетика: згідно з нею біологічна еволюція віддає першість розмноженню у цій формі. Суто біологічна інформація захована в генеративних клітинах і не відкриває шансів культурогенезу, бо сприяє виникненню видових змін у темпі, який вимірюється мільйонами років. Акселерація розвитку мозку потребує скорочення інстинктів, успадкованих біологічно, на користь знань, здобутих від батьків. Створіння, яке, приходячи на світ, завдяки генетично природженому запрограмуванню знає «все або майже все», що необхідне для життя, може блискуче давати собі раду, але не здатне радикально видозмінювати життєвої тактики. А хто на це не здатний, того не можна вважати розумним.
Отже, на початку й тут була двостатевість, було, без сумніву, мисливство, й довкола цих перших плодів розросталася протокультура. Такі її дволанковий початок і серцевина.
А чим він відбивається й проявляється у протокультурі? Увагою, зверненою на ці ланки: використання статі та використання ловів. Перед виникненням письма, перед розвитком незвірячих способів застосування тіла й спритності, якої потребує мисливство, переносить реальне життя у зображення; це ще не символи, а магічне заохочування Природи, щоби вона дала мисливцям бажане; візерунки, які можна малювати; вирізьблені на камені подоби того, що можна й що хочеться вирізьбити.
І так далі. Відштовхнувшись від цих передумов, GOD виконав поставлене завдання — пристосувати до статевих та ловецьких зусиль сконцентрований у послідовності образів міф чи радше легенду, передачу, видовище з акторами: сонцем, танцями на тлі веселок, поклонами; але це був епілог; спочатку була боротьба. Кого? Невиразних, проте гордо випростаних істот. Таких самих. Напад і боротьба, що закінчилися спільним танцем.
Солазер повторював цей «планетарний спектакль» у кількох варіантах упродовж трьох діб, з короткими перервами, котрі означали кінець та початок, і з такою сфокусованою колімацією, щоб він з’являвся на похмурому небі планети в межах зору або з обмеженням до площі хмарових екранів над кожним континентом уночі та вдень. Гаррах і Поласар скептицизму свого не змінили. Припустімо, квінтяни побачать і навіть зрозуміють це видовище. Ну й що з цього? Хіба ми не розбили на друзки їхній Місяць? Це був куди сумніший спектакль, але промовистіший. Та припустімо, що вони витлумачать це як мирний жест. Хто? Населення? Хіба думка населення взагалі має якесь значення під час столітньої космічної війни? Хіба на Землі перемагали пацифісти? Що вони можуть зробити, щоби бодай писнути, не перед нами, а хоча б перед своїми володарями? Спробуй переконати дітей, що війна — це бека. Що з цього вийде?