Тим часом замість задоволення від своєї ідеї Темпе відчув тривогу, яка паралізувала його. Щоби струснути її з себе, він пішов трохи прогулятися. «Гермес» був, по суті, безлюдним гігантом — житлова частина разом зі стерновими рубками і лабораторіями зосереджувалася в ядрі, не більшому за шестиповерховий будинок. Там, окрім диспетчерської, були лікарняні приміщення, мала зала для нарад, де ніхто ще ні разу не збирався, під ним — кают-компанія з автоматичними плитами, а далі рекреаційні відділи, тренажна, купальний басейн, який наповнювали тільки тоді, коли це дозволяв корабель, ідучи тягою достатньої сили, щоб вода не злітала в повітря краплями. Був тут і напівовальний амфітеатр, призначений теж для розваг та видовищ, хоч і в ньому ніколи не було живої душі. Ці вигоди, про які так сумлінно подбали будівники, виявилися п’ятим колесом у возі. Бо кому б спало на думку дивитися тут найвигадливіші голографічні вистави? Для екіпажу ця центральна частина корабля ніби не існувала взагалі — можливо, її ігнорували через те, що з огляду на останні події вона вже кілька місяців просто дратувала всіх. Проекційний і купальний зали завдяки архітектурній винахідливості, так само, як і відділення розваг (у ньому не бракувало ні бару, ні павільйонів, як у луна-парку маленького містечка), мали підтримувати в них ілюзію земного життя, але тут, стверджував Ґерберт, проектувальники забули спитати поради в психологів. Через те цю ілюзію сприймали як лицемірство, і Темпе, вирушивши на прогулянку, пішов у зовсім інший бік.
Між місцем перебування розвідників і зовнішнім панцирем корабля на всі боки тягнувся простір, поділений уздовж бортових та кільових лонжеронів і балок перегородками, з безліччю вимкнених та діючих агрегатів. Увійти сюди можна було через люки в обох кінцях палуби, які зачинялися герметично, біля корми — за санітарними приміщеннями, а на носі — з коридору верхньої стернової рубки. Вхід у глиб корми перекривали наглухо зачинені й навхрест заблоковані ворота з написами, на яких постійно горіло застережне червоне світло, бо там, у недоступних для людей камерах, перебували в удаваному заціпенінні сидеральні перетворювачі, колоси, наче в легендарній гробниці Магомета[116], підвішеній у порожнечі на невидимих магнітних подушках. Однак можна було податися за носову перегородку — і Темпе спрямував туди свою ходу. Йому довелося пройти через стернову рубку, де він застав Гарраха за дивним заняттям, котре за інших обставин розсмішило б його: Гаррах, який чергував, вирішив напитися соку з бляшанки, надто енергійно відкрив її й тепер, пливучи навскоси до стелі, наздоганяв жовту кулю апельсинового соку, що м’яко хвилювалася, мовби велика мильна булька, — зі соломинкою в роті, щоб усмоктати її, перш ніж вона обіллє йому обличчя. Відчинивши двері, Темпе зупинився, аби струмінь повітря не розсіяв кулю соку на тисячу краплин, зачекав, поки Гаррах щасливо завершив своє полювання, і тільки після цього, вправно відштовхнувшись, полетів в обраному напрямку.
У невагомості звична координація рухів розладнується, але Темпе швидко згадав давній досвід. Тепер йому не треба було замислюватися над тим, на яку ширину розчепірити ноги, ніби альпініст у скелястій розколині, щоби відкрутити обидва замкові, гвинтові маховики люка. Необізнаний із цією справою, мабуть, сам перекинувся б, силкуючись відкрутити маховики зі спицями, схожі на ті, які застосовують у банківських сейфах. Темпе швидко замкнув люк за собою, бо хоча носові перегородки й заповнювало повітря, воно, не відсвіжуване, просякло гіркуватими випарами хімікатів, мов на промисловому комбінаті. Попереду відкрився простір, який вдалині звужувався й був тьмяно освітлений довгими лініями люмінесцентних ламп, з подвійними решітчастими розпірками біля бортових стін, і Темпе не поспішаючи пірнув туди. Проминав, звикаючи до гіркоти в роті й горлі, оксидовані тіла турбін, компресорів, термогравітори з їхніми галерейками, ґанками, драбинками, спритно обпливаючи величезні товстостінні трубопроводи як аркові прольоти біля резервуарів води, гелію, кисню, з розложистими фланцями у кільцях гвинтів, і присів на одному з них, наче мушка. Він і справді був мушкою в нутрощах сталевого кита. Кожен резервуар перевищував тут костьольну вежу. Стара люмінесцентна лампа рівномірно мерехтіла, і в цьому непевному світлі оксидовані випуклості резервуарів то темніли, то яснішали, наче опилені сріблом. Він тут добре орієнтувався. Від перегородок із запасними резервуарами поплив туди, де у масивній ізоляції центрального ярусу в сяйві власних ламп блищали нуклеоспінові блоки, підвішені до портальних кранів, із закупореними отворами. Нараз повіяло різким холодом, і він побачив укриті інеєм гелієводи кріотронних систем. Мороз був такий міцний, що Темпе завбачливо схопився за найближчий тримач, аби не торкнутися цих труб, бо миттю примерз би до них, борсаючись, як мушка в павутинні. Тут не було чого робити, через це Темпе почувався, мов на прогулянці. Похмура безлюдність свідчила про могутність корабля й викликала підсвідоме захоплення. У донних трюмах стояли самохідні екскаватори, важкі та легкі спускні апарати, далі рядами — контейнери: зелені, білі, голубі для інструментального цеху, для ремонтних автоматів, а біля самого носа — два великоходи з гігантськими обертовими ковпаками замість голів. Випадково, а може, й навмисне, Темпе потрапив під сильний струмінь повітря, виштовхуваного з термічних вентиляційних сит, і його віднесло до бакбортових шпангоутів внутрішньої броні, завбільшки як мостові прогони, але він уміло скористався наданою швидкістю та відштовхнувсь од них. Наче стрибун із трампліна, полетів головою вперед, рухаючись сповільненими обертами навскоси, до поруччя критої листовим металом носової галереї. Він любив це місце. Сівши на поруччя, точніше підтягнувшись до нього обома руками, він побачив перед собою мільйон кубічних метрів корабельних носових трюмів: у їхній глибині високо горіли три зелені вогники над люком, крізь який він увійшов сюди. Під ним — у всякому разі під ногами, що, як завжди в невагомості, здавалися чимось абсолютно зайвим, на платформах, прикріплених до бремсбергів, зараз піднятих — стояли літальні самокеровані апарати на повітряній подушці, була там і труба катапульти, схожа на жерло гармати неймовірного калібру. Та тільки-но Темпе спинивсь, як його огорнула та сама тривога, точніше почуття незрозумілої марноти, яке наринуло на нього невідомо звідки. Що це? Непевність? Страх? Чого ж йому боятися? Він навіть не міг позбутися, мабуть, ще ніколи не звідуваного відчуття внутрішнього безсилля. І далі бачив перед собою це громаддя, яке несло його маленькою часточкою своєї могуті через вічну безодню, повне сили, котра пульсувала в реакторах жаром, більшим за сонячний. Усе довкола було для нього Землею, що послала його до зірок, тут була рідна планета, її розум, згуслий в енергію, взяту від зір, а не у салонних храмах із їхнім безглуздим затишком та комфортом, приготовленим для лякливих хлопців. Темпе відчував за плечима чотиришаровий панцир, переділений енергоємними камерами, заповненими матеріалом, який при ударі ставав твердим, мов алмаз, і плавився особливим способом, оскільки ця субстанція мала властивість самозакупорюватися, бо корабель, ніби організм, мертвий та живий водночас, мав запрограмовану здатність до регенерації. І нараз, ніби в якомусь осяянні, Темпе знайшов потрібне слово для означення того відчуття, що його охопило: відчай.
Десь за годину він пішов до Ґерберта, чия каюта, відокремлена від інших, містилась у кінці другого міжпалубного простору. Лікар вибрав її, мабуть, тому, що вона була така простора й мала вікно на всю стіну, яке виходило на оранжерею. Там росли тільки різні мохи, трава й вовчі ягоди, а обабіч гідропонного басейну зеленіли сіруваті, волохаті кулі кактусів. Дерев тут не було зовсім, лише кущі ліщини, віття якої могло під час польоту витримати великі перевантаження. Ґерберт цінував цю зелень за вікном і називав її своїм садом. Із коридору можна було ввійти туди й гуляти доріжками серед рабаток, щоправда, не без гравітації, до того ж недавній струс, викликаний нічним нападом, спричинив там чималі спустошення. Темпе і Гаррах рятували після нього все, що ще можна було врятувати.
116
Згідно із середньовічним європейським повір’ям, гріб із тілом пророка Магомета витає, утримуваний магнітами, посеред Мекки, хоча насправді пророк помер і був похований у Медині.