Згідно з рішенням, яке під час підготовки експедиції прийняли експерти SETI, GOD спостерігав за поведінкою всіх людей на палубі «Гермеса», визначаючи їхній психічний стан, що ні для кого не було таємницею.
Ішлося про те, чи під впливом довготривалого стресу, якому вони піддаватимуться, полишені тільки самі на себе, не виникнуть відхилення від душевної норми у формах, типових для психодинаміки груп, роками відрізаних од звичайного родинного та суспільного середовищ. У подібній ізоляції може зазнати відхилень навіть індивідуальність, яка досі була врівноважена й стійка до душевних травм; фрустрація переходить у депресію або в агресивність, а ті, з ким таке відбувається, майже ніколи цього не усвідомлюють.
Наявність на борту корабля лікаря, теж обізнаного з психологією та розладами людської психіки, не гарантує розпізнання патологічних симптомів, бо медик також може піддатися стресам, згубним навіть для найстійкішого характеру. Адже лікарі теж люди. Зате машинна програма відзначається непохитністю, отже, вона буде ефективна як об’єктивний діагностик і незворушний спостерігач, хоч би навіть сталася катастрофа і весь корабель загинув.
Щоправда, ця забезпека розвідників од колективного душевного схибнення загрожувала просто-таки неподоланною суперечністю. Але GODові доводилося бути водночас підлеглим і начальником команди, виконувати накази й стежити за душевним станом розпорядників. Цим самим його підняли до рангу слухняного знаряддя й аподиктичного[117] начальника. З-під постійного GODoвoro контролю не був виведений навіть командир. Заковика полягала в тому, що усвідомлення нагляду, мета якого полягала у вчасному виявленні душевних травм, само було своєрідною травмою. Однак ніхто не знав на це ліків. Якби GOD виконував свою функцію без відома людей, йому довелося б виявити це, повідомляючи їх про констатовану аберацію, внаслідок чого його повідомлення із психотерапії обернулося б на шок. Тому це зачароване коло вдалося розірвати тільки шляхом перехрещення взаємної відповідальності людей та комп’ютера. GOD переказував свої діагнози передусім командирові й Ґербертові, коли вважав це за необхідне, залишаючись пасивним порадником. Ясна річ, ніхто з ентузіазмом не схвалив такого компромісу, але ніхто разом із душезнавчими машинами не знайшов кращого виходу з цієї дилеми. GOD, комп’ютер останнього покоління, не міг піддаватись емоціям як піднесений до найвищого ступеня екстракт раціональних дій. Позбавлений будь-яких почуттів чи інстинкту самозбереження, він не був електронно збільшеним людським мозком, не мав жодної з рис, які називались особистими, характерологічними, не мав і жодних пристрастей, хіба що прагнення до здобуття максимуму інформації, але в жодному разі — не влади. Перші винахідники машин, які допомагали не м’язам, а думці, піддались ілюзії, котра одних приваблювала, а інших навпаки жахала: ніби вони так збільшують розум мертвих автоматів, унаслідок чого ті згодом уподібняться до людини, а потім її ще й перевершать. Знадобилося сто з гаком років, аби їхні наступники пересвідчилися, що батьків інформатики й кібернетики заполонила антропоцентрична ілюзія, оскільки людський мозок — це душа машини, яка не є машиною. Творячи нерозривну єдність із тілом, мозок водночас слугує йому, а воно, своєю чергою, обслуговує його. Тож якби хтось захотів надати автоматові такої людської подоби, щоб він нічим не відрізнявсь інтелектом од людини, то, за всієї його досконалості, це виявилося б абсурдом. У міру вдосконалення наступні покоління машин справді ставатимуть дедалі подібнішими до людей і воднораз од них буде дедалі менше користі. Єдиною істотною різницею між людиною, народженою від батька й матері, та ідеально гуманізованою машиною залишиться тільки будівельний матеріал, у першому випадку живий, а в другому — мертвий. Автомат з людською подобою буде самотямущий, але й так само ненадійний, неповноцінний і підвладний емоційним орієнтаціям, як і людина. З погляду майстерного наслідування плодів природної еволюції, увінчаної антропогенезисом, це буде чудове інженерне досягнення й водночас курйозом, з яким невідомо, що робити. Це був би створений з небіологічного матеріалу світловий фальсифікат живої істоти типу хребетних, класу ссавців, родини приматів, живородних, двоногих, з мозком із двох півкуль, бо саме шляхом цієї симетрії у формуванні хребетних тварин пішла еволюція на Землі. Невідомо тільки, яку вигоду від такого геніального плагіату здобуло би людство. Це було б щось подібне до того, зауважив один історик науки, якби завдяки колосальним капіталовкладенням і теоретичним працям пощастило збудувати фабрику, що продукує шпинат або артишоки, здатні до фотосинтезу, як усі рослини, і взагалі ні в чому не відмінні від справжнього шпинату й артишоків, крім одного — вони неїстівні. Такий шпинат можна було б показувати на виставках і хвалитися його синтезом, але не можна було б їсти, отож усю працю було б зведено до абсурду. Перші проектанти і проповідники «штучного інтелекту» самі, либонь, як слід не знали, куди йдуть і на що сподіваються. Чи для них важливо те, щоби з машиною можна було розмовляти так, як із мудрою чи бодай пересічною людиною? Це можливо, й цього справді було вже досягнено, коли людство нараховувало чотирнадцять мільярдів й останньою доконечною потребою стало створення машин, подібних інтелектом до людей. Коротко кажучи, комп’ютерний розум дедалі різкіше розходився з людським, сприяв людському, доповнював його, продовжував, допомагав виконувати завдання, розв’язувати проблеми, непосильні для людини, і саме через це не наслідував його й не повторював. Шляхи їхні розійшлись остаточно.
Машину запрограмовано так, щоб ніхто, в тому числі творець, не міг відрізнити її в інтелектуальному контакті від домогосподарки чи професора міжнародного права. Вона — їхній імітатор, ефект тотожності триватиме доти, поки хтось спробує звабити ту «жінку» й мати з нею дітей, а того «професора» — запросити на сніданок. Якщо йому вдасться мати з нею дітей, а з ним поснідати, то це вже остаточно доведе ліквідацію різниці між природним та штучним. Але що з цього? Чи можна за допомогою сидеральної інженерії створювати синтетичні зірки, які до найменших деталей тотожні з космічними? Можна. Невідомо тільки навіщо. Історики кібернетики визнали, що її прародичам світила надія розгадати таємницю свідомості. Кінець тій надії поклали здобутки середини XXI століття, коли комп’ютер тридцятого покоління, надзвичайно балакучий, інтелігенгний, чаруючи своєю людяністю живих співрозмовників, запитав їх, чи знають вони, що таке свідомість у тому розумінні, яке вони вкладають у це визначення. Бо він, мовляв, не знає. Це був комп’ютер, здатний до заданого самопрограмування, і, звільнившись із заданих йому директив, як дитина з пелюшок, він розвинув у собі здатність імітувати людей так, що вони не змогли його вже «демаскувати» як машину, котра імітує людину, хоча не є нею. Однак це ні на волосок не прояснювало таємниці свідомості, оскільки машина знала з цього питання рівно стільки, скільки й люди. А втім, хіба могло бути інакше? Вони вже мали перед собою кінцевий результат програми, яка «автоантропізуться» і яка внаслідок цього знає про свідомість стільки, скільки й вони. Видатний фізик, присутній на тій дискусії, зауважив: те, що, можливо, й думає так само, як людина, знає про механізм власного мислення стільки, скільки й людина, тобто нічого. Чи то зі злості, чи щоби зм’якшити їхні розчарування, він сказав розчарованим тріумфаторам, що подібні труднощі переживали вчені його фаху, коли сто років тому вирішили приперти матерію до стіни так, щоби призналася: молекулярна вона за своєю природою чи хвильова. Матерія, на жаль, виявилася підступною, більше того — просто-таки злочинно підступною: затуманила свою відповідь поясненнями, мовляв, вона — і така, і така, а в перехресному вогні наступних дослідів остаточно збила їх з пантелику, бо що більше вони про неї довідувалися, то менше це узгоджувалося не лише зі здоровим глуздом, а й із логікою. Зрештою, довелося пристати на її покаяння: молекули почасти є хвилями, а хвилі — молекулами, абсолютний вакуум — аж ніяк не абсолютний, бо в ньому повно віртуальних молекул, які вдають, ніби їх нема; енергія здатна бути негативною і внаслідок цього її може бути менше, ніж нуль; мезони в проміжку Гайзенберґівської невизначенності вдаються до хитрих трюків, ламаючи священні закони поведінки, до того ж так швидко, що на цьому свинстві ніхто їх не спіймє. Річ у тому, заспокоював їх той видатний фізик, лауреат Нобелівської премії, що на запитання про свою «остаточну суть» світ відмовляється дати «остаточні» відповіді. Незважаючи на те, що гравітацією можна вже орудувати, ніби палицею, ніхто й далі не знає «суті» гравітації. Тож нічого дивного, що машина поводиться так, наче вона наділена свідомістю, але для того, аби з’ясувати, що вона в неї така ж, як і в людини, їй, людині, треба було б самій обернутися на цю машину. В науці необхідна стриманість щодо запитань, яких не можна ставити ні собі, ні світові, а той, хто їх усе-таки ставить, схожий на того, хто має претензії до дзеркала, що воно повторює кожен його рух, але не хоче пояснити, яке вольове джерело його рухів. Незважаючи на це, ми користуємося дзеркалами, квантовою механікою, сидерологією та комп’ютерами з неабиякою вигодою для себе.
117
Аподиктичний (від грец. apodeiktikos — «доказовий», «переконливий») — достовірний, заснований на логічній необхідності, незаперечний.