Останній розділ вчення про поняття і всієї “Науки логіки” - “Ідея”. Слово “ідея” - багатозначне, ним люди користуються в повсякденному житті в значенні “думка”, “уявлення” тощо. Відомо воно з найдавніших часів і у філософських вченнях. Кант додав йому значення “поняття про безумовне”, про щось трансцендентне щодо світу явищ. У нього “ідея” вживається в змісті мети, до якої ми можемо лише асимптотично наближатися, і яка служить самим загальним орієнтиром учинків.
Для Гегеля ідея є “істина в собі і для себе, абсолютна єдність поняття й об'єктивності”[188]. Гегель відрізняє істину у філософському змісті від істини у повсякденному вживанні. Останньому більше б відповідала просто правильність. У більш глибокому філософському змісті істина є тотожність об'єктивності й поняття. Так, коли говорять про істинну державу, істинний твір мистецтва, то мають на увазі, що вони є такими, якими повинні бути, тобто їхня реальність відповідає їх поняттю. Ми можемо поряд з цим сказати й так: погана людина - це та, яка не чинить у відповідності зі своїм поняттям і своїм призначенням. У такому випадку фіксується розбіжність між існуванням предмета (людини) і його поняттям, істинність розпадається, хоча формальна правильність судження і зафіксована.
Ідея, за Гегелем, є історичним досягненням людської думки, вона присутня в людей, присутня тут і тепер у кожній свідомості, нехай іноді в ослабленому виді, але, у всякому разі, не так як у Канта: десь далеко і потойбічно. Доказ того, що ідея є істина, підкреслює Гегель[189], не слід шукати тільки в останньому розділі його твору, ідея є результатом усього ходу думки. Усі викладені в науці логіки категорії - не що інше, як моменти ідеї, і усі вони є доказом істинності ідеї.
Ідея як істина є процес, що проходить три ступеня: життя, пізнання і ступінь абсолютної ідеї. У формі життя ідея з'являється у вигляді безпосередності; у формі пізнання має образ теоретичної і практичної ідеї; у третій формі - формі абсолютної ідеї, де остаточно переборюються всі розходження, припиняються всякі переходи, вона є “чиста форма поняття, яка споглядає свій зміст як саму себе”[190].
Отже, пролунала останнім категоріальним акордом “Науки логіки” сакраментальна “абсолютна ідея”. Вона й омега цієї частини гегелівської системи, і альфа наступної. Тому думка увесь час обертається навколо одного, що ж усе-таки ховається за “абсолютною ідеєю”, який її зміст.
От ви тільки-но прочитали слово “зміст”, а, між іншим, у “Науці логіки” це слово, як цілком певна категорія, мало своє місце і свою черговість появи. Категорія змісту сама є моментом абсолютної ідеї і складовою частиною системи категорій логіки. І якими би іншими пояснювальними категоріями ми не формулювали свої запити до абсолютної ідеї, ми б щораз висловлювали ті чи інші її аспекти, моменти, нюанси, що уже зафіксовані логікою. Виходить, що абсолютна ідея містить у собі все багатство категоріальних засобів, упорядкованих в систему. Тобто за “змістом” вона є все те, що викладено Гегелем у “Науці логіки”. У вузькому значенні цього слова вона сама є окремою категорією, верхівкою системи, крапкою, що має проекцію на кожен елемент системи. Можна ще сказати, що абсолютна ідея є компактно вираженим зібранням змістів усіх попередніх категорій, своєрідний їхній компендіум, поняття всіх понять. Це цілісний плід у формі підігнаних один до одного листків і нехай тут наочним прикладом-образом послужить капустяна голівка. Роздягаючи її, відокремлюючи лист за листом, ми матимемо “в руках” рядок категорій, аж до найпершої, самої бідної (буття), прийдемо до початкової, майже порожньої крапки.