Коли вже йдеться про університетську філософію, то слід особливо відзначити наукову та викладацьку діяльність у Львівському університеті П. Д. Лодія (1764-1829). Тут на філософському та богословському факультетах у 1787-1802 роках він був професором логіки, метафізики та моральної філософії, викладаючи свої курси українською мовою. З 1803 року Лодій працює у Санкт-Петербурзі в Педагогічному інституті, який планувалося перетворити на університет. Це сталося у 1818 році. Вже в університеті він з 1819 року протягом шести років обіймав посаду декана філософського факультету. У багатьох своїх творах Лодій виявляє себе як прихильник Канта, хоч у деяких питаннях виявляв певну самостійність. Так він не поділяв кантівське вчення про “речі самі по собі”. На його думку, філософія є засобом “просвіти розуму”, “просвіти серця”, вона спонукує волю до досягнення добра.
Третій період розвитку філософії в Україні не обмежувався лише академічним середовищем, у своєму непрофесійному бутті вона розвивалась у творчості діячів науки й культури і саме тут більш за все відповідає загальнокультурному рухові в напрямку “людина - нація”. Наведемо деякі приклади.
Діячі Кирило-Мефодіївського братства М. І. Костомаров (1817-1885), який закінчив Харківський університет у 1837 році, та П. О. Куліш (1819-1897), що навчався в Київському університеті та не зміг через нестатки закінчити його, присвятили багато зусиль філософському обґрунтуванню національної ідеї. Микола Костомаров у “Книгах буття українського народу” вказував, що історія є накреслений Богом шлях людства до спасіння. Щастя як кінечний результат історії можливе тоді, коли всі народи будуть жити на основі рівності і свободи, а також за умови віри й любові до Бога. Серед інших слов’янських народів українцям накреслена роль у майбутньому: “Бо голос України не затих. І встане Україна з своєї могили, і знову озоветься до всіх братів своїх слов'ян, і почують крик її, і встане Слов'янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні крепака, ні холопа - ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехи, ні у хорутан, ні у сербів, ні у болгар. Україна буде неподлеглою Річчю Посполитою в союзі слов'янськім. Тоді скажуть всі язики, показуючи рукою на те місто, де на карті буде намальована Україна: «От камень, его же не брегоша зиждущий, той бисть во главу»[201].
Провідною ідеєю Пантелеймона Куліша теж була ідея України, яку він усвідомлював через принцип подвійності (внутрішнє і зовнішнє, поверхове й глибинне, минуле й сучасне): “Скільки у нас добра на Вкраїні і ніхто тому добру ціни не зна! Бо закидана рідна сторона наша всякою негіддю.” Куліш теж пророкує воскресіння України: “Воскреснеш, нене, встанеш з домовини”, “Із мертвих встане Україна”.
На протиставленні суперечностей побудовані етичні, культурні та соціальні погляди Куліша. Це має, наприклад, вираження у опозиції “хутір - місто”. Прагнення до хутірського життя є прагненням до життя серця у природній простоті. Відстоюючи переваги “хутірної філософії”, Куліш звертається до городян з такими словами: “Оставайтесь собі при своїй городянській філософії, а нам дозвольте селянську філософію проповідати, взявши її прямісінько із Євангелія. Робіть ви своє діло, панове, а ми своє робитимемо; а там уже колись у віках грядущих люди побачать, кому з нас за науку й працю дякувати.” Через протиставлення села й міста розглядає Куліш співвідношення України і Європи. Європа - осередок, де процвітає культура міста, де панує егоїзм, а багатство протистоїть бідності.
У цілому кирило-мефодіївці, духовним натхненником яких був Т. Г. Шевченко, зробили великий внесок у розвиток національної самосвідомості, а це вплинуло на характер філософських пошуків протягом всього XIX століття.
Видатний український письменник, поет і мислитель І. Я. Франко (1856-1916) закінчив Львівський університет, отримав ступінь доктора філософії у Віденському університеті. Його багатий і різноманітний творчий доробок містить і твори філософського спрямування. До них відноситься й стаття 1903 року “Що таке поступ?”, у якій Франко викладає деякі свої філософсько-історичні погляди. В цілому він визнає прогрес людства, але відбувався той довгий час досить повільно і нерівномірно, чергуючись з хвилями підйому й занепаду. Очевидні цивілізаційні досягнення людства не йдуть поруч з вирівнюванням матеріального й соціального положення людей, супроводжуються численними людськими жертвами. Розглядаючи думки просвітників, ідеї дарвіністів, анархістів, комуністів, Франко критично їх оцінює, звертає увагу на слабкі стороні цих учень. Зокрема слабкість комуністичного й соціально- демократичного проекту Франко вбачає в небезпеці встановлення тотального контролю збоку держави над громадянами: “Поперед усього та всеможна сила держави налягла би страшенним тягарем на життя кождого поодинокого чоловіка. Власна воля і власна думка кождого чоловіка мусила би щезнути, занидіти, бо ану ж держава признає Ті шкідливою, непотрібною... Народна держава сталась би величезною народною тюрмою”[202].
201
Костомаров М. І. Книги буття українського народу. – http://litopys.org.ua/rizne/kmt02.htm
202
Будівничий української державності. Хрестоматія політологічних статей Івана Франка. – К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2006. – С. 460.