Він кожного дня при сході сонця входив у просторий сад. У саду жила прекрасна й надзвичайно лагідна пташка. Він зацікавлено дивився на дивні властивості отої пташки, веселився, ловив і так непомітно проводив час. Пташка навмисне близько сідаючи, забавляла лови його й, здавалося, тисячу разів могла бути в руках, та не вмів її ніколи спіймати. “Не сумуй про це, друже мій, - сказала пташка, - що спіймати не можеш. Ти будеш вік мене ловити для того, щоб ніколи не спіймати, а лиш забавлятися” Якось до нього приходить його друг. Після привітання почалась дружня бесіда. “Скажи мені, - запитує гість, - чим ти у дрімучій твоїй пустелі потішаєшся? Я б у ній помер від нудьги...” Та пустельник: “Скажи ж ти спершу, що тебе веселить у співжитті? Я би в ньому помер від суму...” - “Моїх забав три джерела, - гість відповів - 1) подаю моїм домашнім і чужим благодіяння; 2) добрий стан здоров'я; 3) приємність дружнього співжиття...”. - “А я, - сказав пустельник, - маю дві забави: пташку і початок. Я пташку завжди ловлю, та ніколи не можу її спіймати. Я маю шовкових тисячу й один фігурний вузол. Шукаю в них початку й ніколи розв'язати не можу...” “Мені твої забави, - каже гість, - здаються дитячими. Та якщо вони невинні й тебе можуть веселити, то я тобі прощаю”. І залишив друга з потішним його початком”[212].
Це дуже показова притча. Через неї Сковорода вимальовує своє ставлення до світу. Мудрець ловить світ, прагне ухопити його смисл і начало, та й світ ловить людину, хоче здолати її, заполонити пристрастями. Гармонійне відношення зі світом нагадує ігрове змагання, причому на будь-якому рівні і виді занять: чи то “хлебопашество”, чи то філософія. У присвяченні до праці “Діалог, або розмова про давній світ” йдеться таке: “Багато хто питає, що ж робить у житті Сковорода? Чим забавляється? Я ж про Господа радію. Веселюсь про Бога, Спасителя мого... Забава, по-римськи - oblectatio, по-грецьки - діатриба, по-слов'янски глум, або глумління, є корифа (голова, вершина - О. К.) і верх, і цвіт, і зерно людського життя. Вона є центром кожного життя”[213]. З цієї позиції є більш зрозумілою і епітафія на могилі філософа “Мир ловил меня, но не поймал”. Так, світ його ловив, а Сковорода його уникав, хоч і не дуже насправді. Та ловив і Сковорода світ, його начало і суть, однак чи вхопив? І не в тому річ. А в тім, щоб достойно прожити життя у вічному, радісному пошуку.
У творчості Г. С. Сковороди впадає в очі його особлива прихильність до давньої філософії, або до висловлювань, запозичених з Біблії. За цим стоїть принципова позиція як стосовно розуміння філософії, так і ставлення до своїх попередників і сучасників. Сковорода свідомо не вважав філософією все, що не стосується смисложиттєвих проблем людини, а також і те “мудрування”, яке хоч переймається людиною, але ігнорує авторитет Біблії.
Справою мудрості є сфера людського щастя, шлях до якого був вказаний ще давніми, біблейськими пророками, а пророки й філософи є одне й те ж[214]. Сучасну йому західну філософську думку Сковорода принципово не міг сприйняти тому, що в саме у XVIII ст. вона була відносно віддаленою від антропологізму, на позиції якого він став. Головною проблемою, якою переймався його сучасник Кант, було те, наскільки є й наскільки може бути філософія наукою, якщо вважати, що зразком науковості людського знання стала Ньютонівська механіка. Від початку Нового часу і до ХХ ст. філософів більше непокоїло питання співвідношення філософії й науки, що посилювало увагу до природи знання та процесу його здобування. Сковороді то все здавалось не актуальним, не вартим власне філософської роботи, а отже й не могло його зацікавити. Тому він і закликає: “Пізнай же спершу себе. Не броди по планетах і по зірках. Вернися додому”[215]. Чи не пригадується тут Сократ, який говорив у платонівському діалозі “Федон” про свій шлях до справжнього знання, котре стосується не натурфілософії, а знання самого себе? Сократ вважав, що фізичні знання фактично байдужі людині, таємниці всесвіту - то все справи божественні, розібратись у них - над людські сили, а те, що залежить від людини, саме воно й є тим, що їй можна й слід знати. “Знай себе!” - античний заклик, який теж, як і у Сократа, рефреном проходить через діалоги Сковороди.
Однак це не значить, що в добу просвітництва Сковорода виступав обскурантом. “Я наук не гуджу, - говорить він, - і хвалю найостанніше ремесло, однак те гідне огуди, що ми, сподіваючись на них, зневажаємо найвищу науку... що щастя потрібне вам усім без винятку, чого, окрім нього, не можемо сказати про жодну науку”[216]. Предметом його печалю була підміна поняття мудрості: “Ах бедное наше знаньице и понятьице” - говорить він з цього приводу. Не може людина мати повноцінного світосприйняття, доки вона не піднесе себе до Бога, не відкриє його в собі, а це не дається мудруванням відносно зовнішнього. “Всі службові духи (розумій, мирські науки) підносяться і сідають вище своєї цариці - Божої премудрості”. І додає: “О, яка сміхотворна премудрість, що не пізнала себе!”[217]. Здається, що вся світоглядна система Сковороди підверстана під установку на “сродний” його духові спосіб життя. І тут він теж іде цілком у дусі античних шкіл доби еллінізму. Провідні школи цієї доби (епікуреїзм, стоїцизм, скептицизм) спрямовували всі складові своїх вчень (метафізику, фізику, логіку, етику, естетику) на вирішення головної проблеми: як людині досягти щастя. З античного спадку Сковороді найближчим є Епікур, вислів якого в редакції Стобея стосовно співвідношення “трудного - ненужного” та “нужного - нетрудного” він часто наводить. Сам же Епікур пише так: “Всё естественное легко добывается, а пустое (излишнее) трудно добывается”. Звичка до простої, недорогої їжі сприяє, за Епікуром, покращанню здоров’я, робить людину діяльною, призводить до душевної рівноваги і справжній мудрець розуміє, що “высшее благо легко достижимо и исполнимо”. Дбати про душевну рівновагу та заспокоєність, спираючись на розсудливість, - ці цінності Епікура поділяє й Сковорода: «Осуджуєте в мені те, що я голий та веселий. Але мене звеселяє саме те в мені, що моя надійна сподіванка не на багатстві»[218]. Однак Сковорода не такий, щоб іти у фарватері чиєї-небудь життєвої програми. Ми знайдемо у його позиції й відмінності від епікурійської або стоїчної. Так у нього відсутня тема смерті, якою була захоплена елліністична філософія. У той же час, поціновуючи авторитет Біблії і знаючи її як ніхто інший, він обминає критичне згадування про епікурійців і стоїків у “Діях святих апостолів”. (Дії, 17: 18).