11.3. Російська релігійна філософія ХХ ст.
В. С. Соловйов виявився такою постаттю, яка потужно вплинула на подальший хід російської філософії. Його ідеї так чи інакше позначились найбільшою мірою на творчості цілої плеяди значних російських філософів, котрих поєднують під назвою “російська релігійна філософія”, що розквітнула вже після смерті її натхненника, а саме у ХХ ст. Розглянемо деяких представників цього напрямку.
Флоренський Павло Олександрович (1882-1937) вивчав математику і філософію у Московськім університеті та богослов’я у Московській духовній академії. У 1911 р. прийняв священство. Загинув у таборі в часи масових репресій.
Свою основну філософську працю Флоренський назвав “Столп и утверждение истины”, поклавши у назву фразу з першого послання апостола Павла Тимофію: “Сие пишу тебе, надеясь вскоре прийти к тебе, чтобы, если замедлю, ты знал, как должно поступать в доме Божием, который есть Церковь Бога живого, столп и утверждение истины” (1 Тим.3:14,15). Головне питання філософії - питання про істину і її відкриття. Істина дістається через релігійне переживання, котре підтверджує, що Бог є “конкретна єдність Отця, Сина і Духа Святого”. Істина доступна свідомості лише шляхом раціональної інтуїції і цей шлях має свої етапи:
1) етап логістики як панування раціональної філософії, розвиток якої не призводить до знаходження критеріїв істинності;
2) етап пробабілізму, коли панує вірогідне міркування і умовний спосіб типу “якщо істина існує, то вона є...”;
3) подвижництво, або релігійний досвід, суть якого у любові, оскільки лише через любов дається знання “Столпа Истины”.
Любов Флоренський розуміє онтологічно. Людина залучається у суспільність людей, які пов’язані любов’ю, і ця суспільність є не що інше як “Церква або Тіло Христове”.
Вчення Флоренського ще називають софіологією від імені Софії, котра трактується як “Премудрість Божа”. Софіологія поєднує в собі платонізм і давні, античні традиції софійного культу. За Флоренським, зв’язок світу з Богом подвійний: у вигляді смислу “тварного” буття, що тотожне Божому замислові, і любові тварі до Бога. Обидва ці аспекти поєднуються і дають дещо нове, а саме - кожній створеній особі відповідає її “ідеальна особа”, деякий квант смислу і любові. Є у Флоренського і соловйовське поняття всеєдності, що виражає єднання усього на основі любові.
Булгаков Сергій Миколайович (1871-1944) закінчив юридичний факультет Московського університету, працював у Київськім політехнічнім інституті (1901-1906), був професором Московського Комерційного інституту (1906) і Сімферопольського університету (1918), у 1923 р. його вислано за межі Радянського Союзу. Булгаков є автором таких творів як “Философия хозяйства”, “Свет невечерний: Созерцания и умозрения”, двох- томної збірки “Два града”, збірки “От марксизма к идеализму” і багатьох інших, головним чином богословських праць, на яких, однак, лежить печатка філософування.
Булгаков - релігійний філософ. “Начав чистым общественником, - писав він, - но подвергая исследованию основу идеалов общественности, я познал, что эта основа - в религии”. Мабуть найбільш філософічною роботою Булгакова є “Свет невечерний”. Назва роботи запозичена зі слів О. С. Хомякова у вірші “Вечірня пісня”: “Господи, путь наш меж камней и терний, Путь наш во мраке... Ты, Свет Невечерний, Нас осияй!”[233]
“Свет невечерний” складається зі вступу про природу релігійної свідомості і трьох розділів: Божественне Ніщо, Світ, Людина. Основною рисою релігійної свідомості Булгаков називає віру. Вона має дві сторони: суб’єктивне прагнення, або людське запитування, і відповідь Бога, або об’єктивне одкровення, тобто знання, отримане через одкровення.
У розділі “Божественне Ніщо” йдеться про антиномічність релігійної свідомості, що походить від трансцендентності Бога і його одночасної присутності у світі, а це, в свою чергу, веде до того, що у релігійній свідомості склалося два шляхи розвитку: апофатичне (заперечне) і позитивне богослов’я. Булгаков тут багато місця відводить аналізу творчості середньовічних релігійних філософів, містиків. На вчення про “Ніщо” виходить будь- яке апофатичне богослов’я, яке обов’язково торкається теми творення Богом світу. У Булгакова має місце діалектика Ніщо і Дещо. Ніщо не є абсолютним. “Божественное Ничто как Нечто - пише Булгаков, - обозначает собой изначальное, источное бытие в его неподвижной глубине, в его ноуменальном единстве, божественной первооснове. В отношении к этому Ничто всякое бытие: божеское ли, или мировое и человеческое, есть уже некое что: в Ничто возникает что... Ничто образует собой начальный момент диалектики бытия, к которому она прикрепляется и к которому возвращается; он соответствует наибольшей общности, недифференцированности, невыявленности бытия, но в то же время находится ещё вполне в его плоскости, - другими словами, ничто есть”[234].
233
Цит за: Булгаков С.Н.Свет невечерний: Созерцания и умозрения. – М.: Республика, 1994. – С. 3.