До філософії Карсавін ішов від історії. Його перший філософський твір вийшов у 1922 р. Рухався він у руслі метафізики “всеєдності”, замикаючи ряд від В. С. Соловйова через П. О. Флоренського, С. М. Булгакова і С. Л. Франка. Всеєдність розумів як таку категорію онтології, що позначає принцип внутрішньої форми досконалої єдності множини, коли елементи тотожні між собою і тотожні цілому, але повністю не зливаються у цілому, утворюючи так звану “поліфонію”. Одним з центральних понять його метафізики є також поняття “стяженного”, яке інтерпретується як цілісна присутність цілого в частині. Метафізика всеєдності поширюється в нього на філософію особи, зокрема виражається у вченні про “симфонічну особу”. Це поняття стосується не тільки ізольованої особи, але й усіх груп людей, які теж являють собою специфічні “симфонічні особи”. Уся філософія Карсавіна теж має релігійний характер.
Першоджерела
1. Бердяев Н. А. Философия свободы. Смысл творчества. - М.: Правда, 1989. - 607 с.
2. Булгаков С. Н. Свет невечерний: Созерцания и умозрения. - М.: Республика, 1994. - 480 с.
3. Карсавин Л. П. Религиозно-философские сочинения. Т.1. - М.: Ренессанс, 1992. - 325 с.
4. Карсавин Л. П. Философия истории. - СПб.: АО «Комплект», 1993. - 351 с.
5. Киреевский И. В. Критика и эстетика. — М.: Искусство, 1979. (Девятнадцатый век - с.79-101; Речь Шеллинга - 238-248: О характере просвещения Европы и о его отношении к просвещению России - 248-293; О необходимости и возможности новых начал для философии - 293-332)
6. Соловьев В.С. Сочинения в двух томах. - М.: Мысль, 1988
7. Соловьёв В.С. Сочинения в двух томах. - М.: Правда, 1989.
8. Флоренский П. А. Сочинения в двух томах. - М.: Правда, 1990.
9. Франк С. Л. Духовные основы общества. - М.: Республика, 1992. - 511 с.
10. Хомяков А. С. Сочинения в двух томах. - М.: Медиум, 1994.
11. Чаадаев П. Я. Полное собрание сочинений и избранные письма. Т. 1-2. - М.: Наука, 1991.
Додаткова
1. Введенский А. И., Лосев А. Ф., Радлов Э. Л., Шлет Г. Г.: Очерки истории русской философии. - Свердловск: Изд-во Урал. ун-та, 1991. - 592 с.
2. Зеньковский В. В. История русской философии. Т. 1-2. - Л.: Эго, 1991.
3. Лосский Н. О. История русской философии. - М.: Советский писатель, 1991. - 477 с.
4. Флоровский Г. Пути русского богословия. - К.: Путь к истине, 1991. - 600 с..
5. Шпет Г. Г. Очерк развития русской философии // Шпет Г. Г. Сочинения. - М.: 1989.
12. НЕКЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ НА ЗАХОДІ
12.1. Криза класичного типу філософування у Західній Європі (причини, форми прояву)
Провідною темою всієї новоєвропейської філософії було прославлення розуму, установлення думки про необмеженість людського пізнання. Звернення до «розуму» давало наснагу критикам традиційного суспільства, додавало віри в те, що люди як розумні істоти здатні організувати суспільне життя на раціональних засадах. Філософські системи класичного періоду демонструють оптимізм, віру в досягнення свободи на базі прогресу науки, техніки, успіхів просвітництва. Раціоналізм - це та парадигма, яка була панівною у філософії з XVII аж до середини XIX ст. Цю філософську течію прийнято називати класичною.
Проте ближче до середини XIX ст. з’явились і почали зростати атаки на самі засади класичного філософування. Активні напади на раціоналістичні концепції започаткували А. Шопенгауер (1788-1860) і С. К’єркегор (1813-1855).
Шопенгауеру притаманний активний (до брутальності) протест проти гегелівського типу мислення (історизм, прогресизм, раціоналізм). Ось зразки його “думок” про класиків: “Фіхте не гідний займати місце серед справжніх філософів” (маються на увазі безкорисливі пошукачі істини). Під руками Гегеля, підкреслював він, філософія “виродилась у справжнє шахрайство” і “такого бридкого і тупого шахрая, такого рідкісного майстра нісенітниць, як Гегель у Німеччині змогли оголосити найвидатнішим філософом”; “наймерзенніша нудота висить над пустим набором слів цього гидкого пустомелі”[244].
У власному вченні Шопенгауер покладає сутність філософії не в свідомості, а у волі. Воля безсвідома, інтелект - щось вторинне, він є безпосереднім проявом волі. Життя людське - це страждання. Життя не покриває витрат на нього, проте ми самі за своєю суттю - воля до життя, тому і вимушені жити, погано це чи гарно. Заключний висновок Шопенгауера - відмова від волі до життя.
244
Шопенгауэр А. Мир как воля и представление. Дальнейшие доказательства основных положений пессимистическиой доктрины. – Спб, 1893. – С. 15-16, 42, 49.