Після М. Шелера склались різні варіанти філософської антропології. Представники біологічного напрямку розглядали людину як специфічну тварину, з біологічної природи якої можна вивести соціальні й історичні особливості. Так, Арнольд Гелен (1904-1976) пов’язував природу людини з її біологічною неспеціалізованістю, з наявністю “дистанції” між людиною та природним середовищем. Звідси випливає основна теза Гелена: «людина є істотою неспеціалізованою і в цьому сенсі примітивною»[251], отже в чомусь “неповноцінною” істотою, і вся людська активність є компенсацією біологічної неповноцінності; будь-які людські звершення можна зрозуміти, виходячи саме з такої здатності до дії. Культура, за Геленом, є лише зовнішнім фоном до біологічної природи людини.
Функціоналістський варіант філософської антропології може бути представлений поглядами іншого німецького філософа Ернста Кассірера (1874-1945), який визначав людину як істоту, що здатна створювати символи. Визначити людину, говорив він, можна лише функціонально, а не субстанціонально. Сфера істинно людського - це система людських дій. Складовими частинами цієї сфери є мова, міф, наука, релігія, мистецтво, а всі вони разом створюють “символічний універсум”. Людина входить в цей універсум, будучи функцією, перетином символів, які піддаються не пізнанню, а лише тлумаченню.
Професійний австрійський психіатр Зиґмунд Фрейд (1856-1939) започаткував такий авторитетний варіант антропології, який впродовж XX ст. або поглинув інші, або їх затьмарив. Сам Фрейд своє вчення називав терміном “психоаналіз”, що мав два значення: 1) спеціальний метод лікування нервових та психічних захворювань; 2) загальна теорія людського несвідомого, яка претендує на те, аби стати основою сучасного розуміння людини. Головною заслугою Фрейда, яку визнають і його прибічники, і критики, стало відкриття несвідомого та його ролі у психіці людини і в усій культурі. Фрейд виходив з того, що первинні стимули людської поведінки частіш за все не усвідомлюються людиною, вони є первинними стосовно розуму, і свідомість можна трактувати надбудовою над безсвідомою основою. В структурі людської психіки мають місце глибинні підсвідомі потяги (інстинкти життя та смерті), які визначають поведінку не лише людини, а й усього живого. Завдяки ним живий організм є немов запрограмованим на самозбереження і самовідтворення. Базові інстинкти слугують основним джерелом психічної енергії, яка виявляється у бажанні, прагненні щось робити: чим вище рівень психічної енергії, чим більш активна жива істота, тим більш розвинуті у неї ці інстинкти. Люди, за Фрейдом, є істотами з підвищеною психічною енергією, безконтрольний вияв якої може бути згубним для них. На щастя людина має систему запобіжних механізмів, серед яких можна назвати область особистого свідомого, що примушує діяти на основі принципу реальності, систему заборон (релігійні, моральні, правові, естетичні норми), які продукуються суспільством, культурою і стримують, обмежують, регулюють інстинктивні прояви.
З. Фрейд надихнув багатьох західних учених і мислителів на пошук фундаментальних природних підстав людського існування й спілкування. Так, австрійський лікар і психолог Альфред Адлер (1870-1937), аналізуючи численні прояви невротичності у людей, дійшов висновку, що стан невротика визначається прагненням подолати “комплекс неповноцінності”, котрий викликається тілесними недоліками або вадами, і таке прагнення живиться волею, бажаннями набути зверхності, самоутвердитися аби компенсувати тим самим фізичні недоліки. Швейцарський психіатр і психолог Карл-Густав Юнг (1875-1961) розробив концепцію “колективного несвідомого”, під яким розуміється сукупність архетипів (первісні форми осягнення світу, деякі загальні схеми, згідно з якими складаються думки й чуття всього людства і які містять у собі все різноманіття міфологічних тем, казкових персонажів та сюжетів) та інстинктів, що одвічно успадковуються всім людством. Все це і складає той фундамент, на якому стоїть людство з його культурою, той спадок, що оживає у кожній окремій свідомості.
251
Гелен А. О систематике антропологии // Проблема человека в западной философии. – М.: Прогресс, 1988. – С. 174.