Термін «постмодернізм» набув поширення після виходу у 1984 р. у англійському перекладі твору французького філософа Ж.-Ф. Ліотара (1924-1998) «Постмодерні умови: звіт про знання». У цьому творі автор головну увагу приділив кризі легітимації, що визначає умови постмодерності, та війні «великим наративам»[263] (універсальностям). Під «війною» розуміється процес переоцінки знання, естетики та політики у післяпросвітницьку добу.
Слід зауважити, що далеко не всі західні інтелектуали беззаперечно поділяють правомірність вживання термінів «постмодерність» і «постмодернізм» як таких, що характеризують якийсь особливий, відмінний етап у розвитку суспільств та його художній вираз чи філософську рефлексію. Дехто з провідних західних мислителів вказує на те, що до цих пір продовжується реалізація ідеалів модерну, зокрема таких як раціоналізація, тобто перетворення соціального порядку на засадах розуму, наукового знання. Багато цінностей, що були сформульовані та масово усвідомлені ще у часи Просвітництва, понині потребують реалізації. На питання Канта чи живемо ми уже тепер (XVIII ст.) у освічену добу, чи ще в добу просвіти, ми ще й сьогодні, на початку ХХ! ст., скажемо: ні, освічена доба ще не настала[264]. Тому у перспективі продовження «модерну» за межами ХХ ст. сучасний його етап називають «пізній модерн», «етап рефлексивної модернізації», «другий модерн» тощо[265]. Тим самим підкреслюється, що зміни (і значні!) в житті європейських суспільств, звичайно, відбулися, але всі ці зміни у межах того ж таки модерну. Проте як би там не було, все ж «постмодернізм» як певне культурне й ідеологічне явище, як певним чином окреслена подія існує, існує і його філософське вираження. Тому сформулюємо основні філософські ідеї цієї течії та зупинимось на деяких провідних категоріях, що символізують її сутність.
Філософський постмодернізм протиставляє себе всій філософській традиції Нового часу, вищим проявом якої була філософська система Гегеля. Система цього німецького мислителя втілювала в собі основні ознаки неприйнятного для постмодерністів стилю мислення:
- логоцентризм, тобто віра у панування розумності у світі, впевненість у пріоритетності у житті людини раціональної мови та думки, в те, що логіка займає у мові центральне місце;
- визнання структурованості буття, тобто прагнення виявляти в усіх сферах реальності усталені порядки (або структури);
- впевненість у приматі тотожності (ідентичності) над відмінністю;
- віра в наявність деяких фундаментальних начал, підстав буття, що живило існування метафізики як філософського вчення про граничні основи буття;
- упевненість у правильності традиційної (від Платона до Гегеля) концепції репрезентації, тобто віра в те, що «істина» є і вона адекватно репрезентує дійсність.
Названі та неназвані тут прикмети традиційного європейського мислення категорично відкидаються представниками постмодернізму.
Для них логоцентризм - це прояв гіперболізації однієї з сторін бінарних опозицій, яких багато (праве - ліве, чоловіче - жіноче, усна мова - письмо). Звідси йде прагнення зруйнувати ієрархію насильства, що приховано міститься у бінарних опозиціях і виявляється в суспільстві..
Коли йдеться про структурованість всього, то постмодерністи відкидають саме поняття «структура» (тому вони можуть бути названими також постструктуралістами), а замість нього, напр., Ж. Дельоз і Ф. Гваттарі висувають поняття «ризома», яке запозичене ними з ботаніки і є метафорою чогось нецентрованого, неієрархізованого, що знаходиться у постійному русі без початку та кінця. Якщо символом структурованості може бути взяте дерево, то символом ризоми можна взяти траву (напр., евлезіна, дагусса), яка росте горизонтально, посилаючи в усі боки повзучі пагони, з яких утворюються нові рослини, що посилають власні пагони і так далі, і створює деяку поверхню без глибини та без певного центру.
Впевненість у приматі тотожності вела класичну філософію та науку до визнання закономірності у природі й суспільному житті, оскільки поняття закону означало, що в світі є схожість, є повторюваність, усталеність. Постмодерністи вважають, що все це перебільшення. Французький філософ Жиль Дельоз (1925-1995), у деяких позиціях близький до постмодернізму, у книзі «Відмінність і повторення» говорить про традиційне панування філософії повторення (тотожності), і навіть коли говорять про зрівноважений зв'язок тотожності й відмінності, все одно тотожність мислять провідною. Дельоз вважає, що відмінність, а не ідентичність, є первісним відношенням. Відмінність, насамперед, вказує не на схожість, а на іншу відмінність, бо непослідовно мислять ті, хто, говорячи про відмінність, тримаються ідеї цілого, системи, єдності. «Висмикнути відмінність з Ті положення проклятої уявляється в такому випадку завданням філософії відмінності», - вказує Дельоз[266].
263
Великий наратив або метанаратив (від лат. narratio - розповідь, оповідь) у Ліотара - оповідь, яка лежить у основі всіх інших наративів, задає їм модель бачення, упорядкування інформації, надає значення й ідеологічної спрямованості.
264
Кант И. Ответ на вопрос: Что такое просвещение? // Кант И. Собрание сочинений в восьми томах. Т.8. – М.: Чоро, 1994. – 35.
265
Бусова Н.А. Модернизация, рациональность и право. – Харьков: – Прометей-Прес, 2004. – С. 10+15.