Як відомо, наступні покоління позитивізму (емпіріокритицизм, неопозитивізм) теж наполягали на усуненні, подоланні метафізичної проблематики як такої, що вичерпала себе і є несумісною з сучасною наукою. Якщо ми звернемось до принципових висловлювань засновників марксизму, то знайдемо схожі ідеї стосовно долання нахилу до побудови спекулятивних філософських систем, включно з метафізикою. Наприклад, як пам’ятаємо, Ф. Енгельс вказував, що за філософією ще залишається вчення про мислення, логіка і діалектика, а все інше входить у позитивну науку про природу і історію[275].
Оце маленьке «ще» варте особливої уваги, воно виразно свідчить про думку щодо скороминучості й останнього притулку філософії.
У наші часи традиційну метафізику піддав ґрунтовній критиці видатний німецький філософ Мартін Гайдегер. Його головне зауваження стосується того, що вся попередня метафізика мала своїм предметом «суще в цілому»[276]. Він принципово розрізнює «суще» і «буття», бо тільки завдяки буттю «є» суще. В європейській культурі утвердилось метафізичне ставлення до дійсності, коли вся дійсність (включно зі ставленням людини до людини) постає у формі «предмета», «предметності», а людина сприймає себе творцем предметної дійсності. «Буття» для такої культури є тотожним предметному світу, тобто «сущому». Починаючи з елеатів і Платона, європейська культура втратила («забула») буття. Метафізика, за Гайдегером, то є не просто якесь стороннє для більшості людства філософське вчення, вона стосовно всіх нас є панівним способом світовідношення. Тому подолання метафізики не може здійснитись тільки силою критичного пафосу того чи іншого філософа, а лише радикальною, доленосною переорієнтацією всього людства. Таке завдання полегшується тим, що у витоках європейської культури (Давня Греція) були зародки вміння вчуватись у «буття». Ці зародки збереглися у структурі нашої мови, яка і є тією ниточкою, що зв’язує сучасну людину з прадавнім, але призабутим умінням «слухати буття».
1.2. Потенціал метафізики
Короткий екскурс до історії метафізики може скласти враження про тенденцію до сприйняття її як чогось застарілого, місце чому на звалищі відходів історії філософії. Але будьмо обережними в остаточних висновках! Обережності у висновку слід дотримуватись і тому, хто виявиться надто наполегливим в утвердженні якоїсь особливої окремішності метафізики. Враховуючи багато в чому справедливу критику на адресу самостійності метафізики «як науки», можна схилитись до думки, що найбільш раціонально й виправдано вести мову про неминучість метафізичного «переднього слова» до всякої філософії, про ті аспекти філософського знання, які стосуються фундаментальних позицій і вихідних методологічних орієнтирів будь-якого філософського міркування. Звернемось до деяких аргументів з цього приводу, і першим серед них буде аргумент від мови.
Інструментом і одночасно матеріалом роботи філософа є мова. Вона приховує в собі певне знання, котре він прагне «вилучити» й усвідомити. Віддаючи належне неоглядності й невичерпності мовної теми, ми тут лише підкреслимо, що мова є поліфункціональною: несе в собі інформацію, слугує засобом спілкування, оформлює і матеріалізує думку тощо. Мова й думка нерозривно пов’язані. Коли людина мислить, то промовляє свої думки, вона немов веде діалог між собою- промовцем і собою-слухачем. Початкове засвоєння дитиною мови йде багато в чому неусвідомлено й спонтанно, та й доросла людина в практиці користування мовою менш за все обтяжена рефлексією щодо слововжитку. Однак мова науки і філософська мова відрізняються від мови буденного життя поняттєвою визначеністю, чітко фіксованим віднесенням смислової начинки слів до емпіричного матеріалу, котрого слова стосуються. Від кожного залученого до науки вимагається вміння користуватись доволі абстрактними поняттями, смисли яких можуть і не мати безпосередніх асоціацій зі звичним предметним світом. Але без понять такого рівня узагальнення жодна з наук не в змозі розвиватись, бо в них фіксуються суттєві (не наочні, на жаль) якості речей і процесів. Наукові термінологічні словники обслуговують багатоповерхові шари знань, від таких, де відображені зовнішні ознаки речового світу, до вельми далеких від аналогії з чуттєвими формами. Для прикладу можна порівняти такі пари слів із різних галузей знання: «залізо» й «валентність» (хімія); «тіло» й «спін» (фізика); «людина» й «смисл життя» (філософія).
275
Див.: Энгельс Ф. Людвиг Фейєрбах и конец классической немецкой философии // Маркс К., Энгельс Ф. Избранные сочинения. В 9-ти томах Т. 6. – М.: Политиздат, 1987. – С. 325.
276
Див.: Хайдеггер М. Основные понятия метафизики // Вопросы философии. – 1989. – №9. – С. 156.