Слово і думка, мова і мислення хоч і пов’язані, але не значать одне й те ж. У процесі обмірковування чого-небудь ми звичайно ж оперуємо словами, але кінцевою метою мислення буде зовсім нове слово (слова), те, яке найбільш адекватно втілить пошуковий напрямок думки. У подальшій інтерпретації віднайденого слова з метою пояснення його Іншому ми викладаємо добуте й виражене в слові знання, користуючись скороченим шляхом власного розмірковування. Ми запрошуємо Іншого до співрозуміння, щоб донести до нього результати пошуків і тим самим розділити радість відкриття нових смислів. Систематична філософія саме й починалась із прагнення заново прояснити давно відоме в словах, відкрити в них дещо нове, невідоме. Перші європейські філософи надавали відомим словам («вода», «повітря», «вогонь») цілком нового виміру, а саме - начала всього сущого. І це стало результатом розмірковування навколо віднайденого ними питання про зв’язок «єдиного» й «множинного», «мінливості» й «усталеності». «Метафізика, - як зауважував сучасний австрійський філософ Емеріх Корет (1919-2006), - на відміну від емпіричних наук, аж ніяк не прагне повідомити або довести щось цілком нове, чого б ми не знали ще до того. Вона повинна виявити те, що вже було «відоме», але ще не було виразно «пізнане»[277]. Отже метафізика як філософія, або, інакше кажучи, метафізичний аспект філософії, є проясненням смислів основних, опорних слів будь-якого послідовного філософського міркування.
Основні слова системи філософського знання можна ще подати в аспекті проблеми початку, причому в подвійному смислі: 1) З якого ключового терміна починається виклад набутої філософської позиції? 2) Який ключовий термін спонукає філософа до роздумів, що ведуть до перевороту в порядку думок? Що стосується першого, то це задача здебільшого дидактична, автор відшукує оптимальні шляхи послідовного викладу, аби читач (слухач) крок за кроком переконувався в силі аргументації. Другий же аспект звертається до ключової ланки у творчості самого філософа. Початок для нього - це проблемна ситуація, що усвідомлюється у формі питання. Метафізика, за М. Гайдегером, є граничним запитуванням, тобто запитуванням про граничні поняття, напр., що таке світ, конечність тощо. Ясно, що відповіді передує запитання. Але не менш ясно, що постановка питання вже передбачає наявність якогось горизонту знання. Коли навіть у простих життєвих ситуаціях хтось ставить питання про те, який сьогодні день, то з нього видно, що запитувач добре знає про календар, його поділ на місяці, тижні, знає назви днів тижня, їх порядок і його задовольнить проста відповідь, скажімо, «вівторок». Метафізично-філософське питання неявно теж містить знання про незнання. Ставлячи питання про світ, його сутність, устрій, філософ знає, чого слід чекати у відповідь. Таке неявне знання можна назвати непросвітленим, не до кінця промисленим. Промислювання вихідних, початкових понять найбільш узагальнюючого типу - то і є метафізичне філософування.
Потреба в метафізиці випливає і з появи в духовному житті людства трансцендентних (від лат. transcendo — переходити, виходити за межі, порушувати) ідей і понять. Як відомо, у філософії І. Канта трансцендентними називались ідеї, котрі стосуються предметів за межами досвіду (напр., Бог, душа), вони недосяжні для теоретичного пізнання. У більш широкому значенні поняття трансцендентного стосується того, що завжди залишається за обрієм знаного людьми буття як щось належне. Інтенсивне співставлення (і протиставлення) трансцендентного як належного та сущого (як людського) почалося десь в інтервалі між 800-200 рр. до н. е. (так званий «осьовий час»). У цю добу йшло руйнування міфологічного типу світогляду з його абсолютною визначеністю всього згідно з сюжетами міфів і паралельне виникнення системи знань на базі понять раціоналістичної (філософської) думки. У поняттях фіксувалось належне, трансцендентне як альтернативне тому, що є в людському. Візьмемо, напр., поняття справедливості, блага, доброчинності тощо. Прадавній грек міфологічної епохи знав Діке (божество справедливості) як дочку Зевса і Феміди. Вона чинить справедливість у коловороті душ, ідучи слідом за злочинцями з мечем у руках і пронизуючи негідників. Злочинець же для носія міфологічної свідомості завжди був однозначно відомий - це порушник усталеного одвіку порядку, а людський порядок був закріплений у взаємопов’язаних образах системи міфів. Перетворення «справедливості» у трансцендентне поняття призвело до його (тобто поняття) неповної визначеності, до варіативності його змісту. Тепер кожний мудрець мав право і нагоду творчо прояснити поняття, внести в його зміст власні ідеали і протиставити їх панівному порядку. Замість одностайної колективної свідомості виникають численні світоглядні центри (філософські школи), котрі інтерпретують на свій лад трансцендентні поняття. З тих давніх часів людство досі знаходиться в полоні потреби метафізичного прояснювання таких понять. Отже, і з цього боку потенціал метафізики не тільки не вичерпаний, а й не видно кінця роботі по трактуванню смислів граничних трансцендентних понять, особливо тих, що стосуються суспільного життя.