Тривалий історичний досвід існування метафізики дає можливість дослідити періоди її кризи, післякризові оновлення і передбачити можливості подальшого розвитку. Конструктивний варіант такого підходу подав сучасний німецький філософ Карл-Отто Апель (1922 р. н.)[278]. На його думку, більш доречно говорити не про еволюцію метафізики як такої в напрямку її поступового зникнення, а про зміну парадигм (від грецького παράδείγμα - зразок, взірець) першої філософії, цебто метафізики. Історично першою постала онтологічна метафізика, другою була трансцендентальна філософія свідомості, а в наші часи виправдано говорити про метафізику у формі трансцендентальної семіотики. Загострено стверджуючи, можна сказати, що метафізика не є більше дослідженням «природи» або «сутності речей», або «сущого» (онтологія), як не є вона також і рефлексією над «уявленням», поняттям «свідомості» або «розуму» (теорія пізнання). Вона скоріше є рефлексією над «значенням» або «смислом» мовних виразів (аналіз мови). Для ілюстрації своєї ідеї Апель використовує схему, котра зображає структуру опосередкованого знаком пізнання, при цьому знак є те, що заміщує дещо в деякому відношенні, у знаку злито відношення до позначеної знаком речі і до мислення, представленого суб’єктом. Ось ця схема:
З тріадності знакового відношення можна вивести три історичні парадигми метафізики:
1) Якщо ми абстрагуємося від 2 і 3 знакового відношення і приймемо до уваги тільки 1, то отримаємо арістотелівську концепцію метафізики як онтології. Згідно з цією концепцією не тільки зовнішні речі, а й пізнання та істина подаються як щось суще у світі, як фізичний процес.
2) Якщо ми абстрагуємося тільки від 2 і виберемо 1 та 3, то отримаємо кантівську концепцію метафізики, тобто трансцендентальну філософію свідомості або суб’єкта. Згідно з цією концепцією вже не можна ставити питання про можливість істинного знання шляхом природознавчого дослідження, проте така концепція ще не враховує функції мови і інтерсуб’єктивної комунікації і розглядає пізнавальний процес із позиції ізольованого, неісторичного суб’єкта. Тут Я не передбачає наявність мови, яку він поділяє з іншими Я, тому всі філософи, від Р. Декарта до Е. Гусерля, фактично стоять на позиції методичного соліпсизму. Мова і всі суб’єкти комунікації розглядаються як об’єкти особливого типу для моєї свідомості, а не як трансцендентальні умови можливості інтерсуб’єктивно істинного знання.
3) Якщо ж ми в підвалинах метафізики враховуємо всі три моменти знакового відношення у їх функції умов знання, тоді отримаємо концепцію трансцендентальної семіотики як нової парадигми метафізики. З точки зору цієї концепції, попередні варіанти парадигм можуть бути представленими як прогресивні етапи подолання трансцендентальної наївності філософської думки. У першій парадигмі домінувала природна наївність онтологічного відношення, яка в той же час зробила можливим одночасне виникнення філософії і спеціальних наук. Друга ж парадигма долала наївність теорії істини, згідно з якою істина є відношенням між речами в середині світу. У цій парадигмі перше питання критичної філософії є таке: як на основі суб’єкт-об’єктного відношення можливе істинне знання.
Третя парадигма долає наївність припущення, що кожний окремий суб’єкт сам по собі, тобто без опосередкованості мовою, комунікацією може щось дізнатись про світ або про себе як мислячу істоту. Сьогодні перше питання філософії повинно бути таким: як взагалі можливе - на рівні публічної мови - осмислене, значиме мислення, тобто аргументація в інтерсуб’єктивному розумінні цього слова. Отже, у третій парадигмі критика мови, і відповідно критика смислу, займають місце метафізики замість кантівського варіанта метафізики як критики знання.
278
Див.: Karl-Otto Apel. Transcendental Semiotics and the Paradigms of First Philosophy // Карл-Отто Апель. Вибрані статті. Матеріали Міжнародної літньої філософської школи «Філософія права для відкритого суспільства». – К.: Український філософський фонд, 1999; а також К.-. Апель. Трансформация философии. – М.: Логос, 2001.