Апель підкреслює, що кожний перехід до нової парадигми був пов’язаний із кризою філософії в цілому. Так, вже в античності народився скептицизм як реакція на недосконалість вихідних засад онтологічної метафізики, аж доки в кінці античності перша парадигма не зазнала поразки в зіткненні з християнством, середні віки лише по-своєму трохи скорегували її у напрямку взаємного доповнення (а не протиставлення) віри і розуму. Другу парадигму ініціював Р. Декарт, а остаточно утвердив І. Кант. Та зрештою і ця парадигма зіткнулась із новими проблемами: як поєднати так звані «науки про культуру» (гуманітарне знання) з ідеєю суб’єкт-об’єктного відношення, оскільки в тих науках суб’єкт і об’єкт пізнання співпадають, та як поєднати трансцендентне і трансцендентальне знання. Ці дві проблеми протягом тривалого часу вели до деструкції кантівської трансцендентальної філософії. Які ж, на думку Апеля, засновки нової парадигми - трансцендентальної семіотики? Автор вважає, що вони повинні бути засновками аргументації, котрі мають трансцендентальний статус і стосуються виявлення певних «попередніх структур», «попереднього розуміння» нашого буття у світі. Це такі засновки аргументації, заперечення яких веде до заперечення і відкидання цінності самого акту аргументації.
Сам Апель ставив за мету тільки вказати можливості і перспективи існування метафізики на основі нової парадигми і не вдавався до розробки її засад. Однак перспективність руху філософії в цьому напрямку можна проілюструвати думками іншого сучасного німецького філософа Юргена Габермаса (1929 р. н.). Дотримуючись у чомусь схожих з Апелем ідей, він у своїх працях наводить деякі засадничі принципи, або універсальні правила, що управляють мовною практикою, котру можна назвати актами інтерсуб’єктивної комунікації. Люди спонтанно використовують раціональну модель спілкування («комунікативний розум»), яку визначають такі характеристики: неупередженість, відповідальність співрозмовників, осмислений характер мови, переконливість, виразність, щирість тощо. «Наведу лише один приклад. - Пише Габермас в одному зі своїх творів. - Коли ви кажете щось не зовсім зрозуміле або поводитеся в таємничий для мене спосіб, я маю цілковите право запитати: «Що це ви робите?» або: «Що ви сказали?», припускаючи, що ви спроможні дати мені правдиве пояснення, якому я повірю або не повірю. Тобто я припускаю, що ви не брехун, не псих, не п'яний, і ви теж не можете не брати до уваги таке моє ставлення [...]. Звичайно, я можу його змінити, поставитися до вас із більшою підозрою, з якимось стратегічним умислом, прихованим або прямо вираженим. Але перше ставлення має більш фундаментальний характер, воно відповідає типовій ситуації застосування мови»[279]. Отже, в суспільстві складається «комунікативний раціональний розум», який може бути досліджений з точки зору засад, деяких інваріантів його функціонування. Це вже буде, звичайно, не метафізика другого варіанта (кантівська), а елементи якщо й не нової метафізики, то принаймні метафізичної рефлексії над умовами знання, що випливають з факту інтерсуб’єктивної комунікації.
1.3. Буття
Після наведених вище критичних зауважень на адресу традиційної метафізики, яка була головним чином онтологією, тобто вченням про буття, поява даного параграфа може викликати певне непорозуміння. Але в ньому нема наміру дати чисто формальне й до того ж детальне відтворення застарілих з сьогоднішньої точки зору поглядів на буття, котрі можуть привертати увагу хіба що спеціалістів. У навчальному курсі ми звертаємось до буття з декількох міркувань. По-перше, це найбільш стародавнє й фундаментальне поняття філософії, без якого не обходилась донедавна майже жодна філософська школа, і якщо ми хочемо щось розуміти у філософських текстах, то повинні звернутись до нього будь-що. Те, що воно було першим поняттям неактуальної нині метафізики, ще не говорить про необхідність забути його взагалі. Тому, по-друге, це поняття веде до цілої низки похідних понять, таких як небуття, субстанція, матерія, природа, суспільне буття, індивідуальне буття тощо, без яких не може бути курсу філософії. Увага до буття може бути обґрунтована і з ціннісної точки зору. Так, російський філософ П. П. Гайденко якось звернула увагу на поширення «онтологічного нігілізму» на ґрунті утопічного активізму, коли в умонастроях багатьох людей зажило прагнення переобладнати не лише Землю, а й увесь космос[280]. Коріння досить поширеної пристрасті до перебудови всього і вся авторка вбачає в утвердженні ще в пізнє середньовіччя того типу мислення, яке склалось на основі відкидання традиційної онтології і оцінки розуму не як вищої форми буття, а як суб’єктивного начала, як суб’єкта, що протистоїть світу об’єктів. З цих та деяких інших міркувань ми й звернемось до поняття буття.
279
Цит. за: Жаклін Рюс. Поступ сучасних ідей. Панорама новітньої науки. – К.: Основи, 1998. – С. 509–510.