Підсумовуючи, хотілось би все ж наголосити на доцільності збереження (незалежно від виправданості інтерпретаційних ігор у окремих науках) усталених філософських поняттєвих форм типу «суб’єктивна реальність», «об’єктивна реальність», оскільки їх розрізнення виконує значну евристичну функцію у більш широкому культурному просторі, аніж тільки сфера тієї чи іншої конкретної науки.
Субстанція. Слово «субстанція» походить від латинського substantia - те, що лежить в основі; давньогрецькими еквівалентами його можуть бути: σύνολος (сінолос), і особливо ούσία (оусія). Історія категорії субстанції безпосередньо пов’язана з поняттям сутності і також бере початок у філософії Давньої Греції. Арістотель у «Метафізиці» вказує на чотири значення «сутності» і серед них вживає принаймні два споріднені терміни - сінолос і оусія, - які часто в перекладах подавались однаковим словом - «сутність». Між іншим, він явно розрізнює їх смисли, один з котрих більше наближається до того, що пізніше латиною перекладено як «субстанція». Щоб дійти до того, який саме термін більше відповідає сьогоднішньому поняттю субстанції, слід спочатку звернутись до Платона, оскільки з огляду на нього Арістотель і дає власне розгортання онтологічних понять. Як відомо, Платон вважав «по правді сущим» ідею (εϊδος - ейдос) речі, що осягається тільки розумовим спостереженням (інтелігібельно), інакше - форму конкретної речі. Ідеї - то не думки про речі, а «реальний» прообраз речі, дещо, що робить з них те, чим вони є. Де ж перебувають ейдоси-ідеї? Місце зібрання всіх ідей Платон назвав Гіперуранією (Занебессям) і писав про це у діалозі «Федр» так: «Занебесну область не оспівав ніхто з тутешніх поетів, та ніколи й не оспіває по достоїнству. Вона ж ось яка (адже треба нарешті наважитись промовити правду, особливо коли говориш про істину): цю область займає сутність (тут «оусія» - О.К.), яка не має кольору, обрису і не відчувається, по правді суща, зрима тільки поводирем душі - розумом; саме на неї й спрямоване справжнє знання»[288]. Оце «по правді суще» (або ідею, або форму речі) Платон називає «перша субстанція» (πρώτή ούσία), а кожну окрему річ, спричиненою нею, «другою субстанцією» (δεύτερα ούσία).
Арістотель відкидає платонівське подвоєння світу (ідеї і речі): «Все інше не може походити з ейдосів в жодному із звичайних значень «з». Говорити ж, що вони зразки і що все інше причетне до них, - значить марнословити і говорити поетичними алегоріями»[289]. Для нього дійсність - множина цілком конкретних речей, пов’язаних між собою певними відношеннями. І в той же час він підкреслює, що в речах є деяка основа, дещо стале, яке, на відміну від плинних властивостей, характеризує річ як таку. Арістотель зберігає за цією основою платонівський термін «оусія» (субстанція). Але якщо для Платона оусія є тільки відокремленою від реального світу чистою формою, то у Арістотеля оусія обтяжена «матерією», тобто є конкретним синтезом матерії і форми, а ідеї є лише обрамлення чуттєвого, що осягається розумом і репрезентовано в нашій свідомості загальним поняттям.
Арістотель, виходячи з уявлення про матерію як «потенцію» (здатність до прийняття форми) і про форму як «акт» (актуалізація згаданої здатності), будував ієрархію буття, рухаючись від ступеня злитості форми і матерії до повної звільненості її від матеріального, і вважав, що є такі форми, котрі і без матерії можуть бути субстанціями. На вершині ієрархії знаходиться Бог як чиста форма, позачуттєва субстанція, що є одвічним двигуном для всього сущого. Середньовічна схоластика використала поняття субстанції і думки Арістотеля стосовно ієрархізованої шкали буття для вирішення теологічних проблем. У подальшому розвитку філософії субстанція означала деяку основу, субстрат, носія властивостей.
У нас нема змоги та й нагальної потреби викладати всі перипетії, які випали на долю «субстанції» в історії філософії і науки. Її використовували Р. Декарт і Б. Спіноза, Г. Лейбніц і І. Кант, дехто з різних причин піддавав її критиці, напр., Дж. Берклі і Д. Юм. Хоч у сучасній філософській думці ця категорія спеціально й не розробляється, але є ще досить вживаною, вживаються й похідні від неї терміни. Саме з цих міркувань тут і порушено тему субстанції.
То в якому ж разі можна вважати доречним і виправданим звернення до «субстанційної» термінології? У більш широкому, світоглядному плані звернення до категорії субстанції може бути спонукуване пошуком кінцевої основи (сутності, підстави, причини, субстрату) всього різноманіття існуючого. У розвинених світоглядних системах цим може бути Бог, або якась інша духовна «сила», або ж деяка єдина основа матеріального порядку. Світоглядні кризи, яких було достатньо за давню й недавню історію, завжди примушували людей повертатись до базових понять з метою систематизувати уявлення про світоустрій, і в таких випадках людська думка знову й знову спиралась на ретельно продумані духовні здобутки минулих віків. Тому світоглядний аспект категорії субстанції постійно чатує на прихід свого часу і випливає на перший план у кризових ситуаціях.
289
Аристотель. Метафизика //Аристотель. Сочинения в четырёх томах. Т. 1. – М., 1976. – С. 330.