У менш широкому відношенні «субстанція» слугує оперативним, досить уживаним поняттям у розвитку науки, у її інтеграційних і диференційних потоках. Приклади становлення окремих наук свідчать про наявність у них фази відособлення певного носія, підстави (субстанції) процесів і властивостей, що досліджуються спеціальною наукою. Поступове усвідомлення окремішності наукової галузі йде паралельно з пошуком спочатку неявної «субстанційної», субстратної основи, яка гіпотетично припускається (напр., ефір, теплород, атом античності й нового часу), а пізніше набуває конкретних змістовних рис. Становлення хімії як науки пов'язано з утвердженням поняття про елементи - носії властивостей, що сприяють перетворенню речовин. Для виникнення генетики як галузі сучасної біології суттєву роль відіграла ідея гена як носія спадковості. Отже, в таких випадках цілком можливе вживання поняття субстанції не як всезагальної підстави всього сущого, а як носія фундаментальних властивостей сущого певного роду.
Матерію у філософії до рангу категорії підніс Арістотель. У його текстах для цього вживається термін ϋλη, що в буквальному смислі значить лісоматеріал, сировина для будівлі, а у філософському - те, з чого створені речі. Коли матерію вдається розглядати поза її зв’язком з формою, то шляхом граничного абстрагування дістаються поняття «перша матерія» як чогось невизначеного, що можна уявити собі певним загальним субстратом (лат. substratus - підстилка), тобто основою всієї множини конкретних речей. Латинське слово msteria є прямим перекладом грецького ϋλз і теж означало будівельні лісоматеріали, а також і речовину, первинне начало. Вище ми показали, як Арістотель співвідносив поняття матерії і субстанції: субстанціальність кожної речі визначається злиттям матерії і форми. Принаймні в нього смислові сфери цих понять не перетинаються. У подальшому ж розвитку філософії обидва поняття вживались паралельно, часто ототожнювались, особливо в тих випадках, коли субстанція зводилась до субстрату, до первинної речовинності. З XVII ст. поняття матерії стає широко вживаним у природознавстві, куди з часів античності проникла думка про атоми (або взагалі - частки), з яких складаються речі і фундаментальні характеристики котрих визначають властивості фізичних тіл. Так, І. Ньютон (1643-1727) протяжність, твердість, рухливість і силу інерції тіл виводив з аналогічних характеристик маленьких складових часток (корпускул), яким до того ж притаманна непроникність. Що стосується питання про подальшу подільність часток, з яких побудовано світ фізичних тіл, то Ньютон був досить обережним у висновках. З математичної точки зору, вважав видатний учений і мислитель, вони можуть зазнавати поділу до безконечності, однак остаточні підсумки залежать від експериментального підтвердження. Аж до кінця XIX століття фізична картина світу будувалась на гіпотезі про атомістичну (корпускулярну) структуру тіл, які (тобто тіла) й були безпосереднім предметом дослідження класичної механіки.
Паралельно (і в той же час у зв’язку) з природознавчим знанням розвивались і суто філософські погляди на матерію. Навіть філософська думка тут дещо випереджала механістичні уявлення про матерію. Прикладом більш узагальненого підходу може слугувати позиція представника французького Просвітництва П. Гольбаха, яку ми вже викладали вище і згідно якої «матерія є взагалі все те, що певним чином впливає на наші відчуття»[290], хоч серед властивостей «всього цього», позначеного як «матерія», він називав ті ж, що і Ньютон: протяжність, рухливість, твердість, вага, сила інерції тощо. Втім тут не можна не помітити і нового повороту в філософському розумінні матерії - чітко намічена тенденція співставлення і протиставлення матерії й свідомості (включно з чуттєвістю). У межах філософії категорія матерії стала набувати смислу і вжитку в разі потреби відокремити об’єктивну реальність від суб’єктивної, тобто від існування думок і чуттєвих образів. Все, що існує об’єктивно, поза свідомістю людини, може бути загально названо матерією. І тут слушно буде нагадати наступне зауваження Ф. Енгельса: «Такі слова, як «матерія» і «рух», є не більш ніж скорочення, якими ми осягаємо множину різних речей, що чуттєво сприймаються, відповідно до їх загальних властивостей»[291].
291
Энгельс Ф. Диалектика природы // Маркс К., Энгельс Ф. Избранные сочинения. В 9-ти томах. Т.5. – М., 1986. – С. 562.