Другим планом презентації є фізичний простір і час, його ще можна назвати концептуальним, або просто науковим. Простір є таким способом співіснування предметів, коли вони скоординовані один поруч з іншим, розташовані один біля іншого. Час є способом зміни станів предметів, коли ця зміна проходить послідовно, одна за іншою. Наведені загальні визначення вказують на певність порядку взаємного розташування й зміни явищ і предметів. Однією з найбільш фундаментальних властивостей простору й часу є їх розмірність. Для простору характерна тривимірність. Три виміри виявляються необхідним й достатнім мінімумом для здійснення всіх процесів, форм руху і взаємодії об’єктів, з якими сьогодні має справи наука на макроскопічному рівні. Інколи в математиці говорять про багатовимірний простір. В цьому випадку йдеться про багатовимірність як математичну абстракцію, з допомогою якої відображують деякі сторони й стани фізичних об’єктів. Тут самому поняттю «простір» надається специфічний смисл. Час одновимірний. Це означає, що положення події у часі може бути задане одним параметром. До числа загальних властивостей часу відносять його необоротність, односпрямованість, яка виявляється в тім, що час може змінюватись тільки від минулого до майбутнього, але не навпаки. Остання властивість випливає з принципової необоротності всіх реальних процесів, і понад усе з необоротності причинно- наслідкових зв’язків. Така асиметрія у цих зв’язках визначається, в свою чергу, законами збереження, законами розвитку певних об’єктів. Перш ніж якесь явище виникне, повинні здійснитись усі породжуючи його причини.
У розвитку фізичних знань про час і простір є два найбільш значущі етапи - становлення класичної механічної теорії (І. Ньютон) і становлення теорії відносності (А. Ейнштейн). Ньютон виходив з абсолютності простору й часу в тому смислі, що вони є самостійною реальністю, незалежною від наявності чи відсутності будь-яких фізичних мас і процесів: простір - однакова в усіх точках пустота, час - чиста й рівномірна в усіх моментах тривалість. Альберт Ейнштейн (1879-1955) відкинув ідею про абсолютний простір і час і показав, що їх метрика відносна, вона невідривна від гравітаційних мас та фізичних процесів і що в природі нема ніякої абсолютної, пріоритетної точки відліку. Величини часових інтервалів між двома подіями залежать від обраної системи відліку, з якої ці величини вимірюються. З відносності одночасності випливає відносність просторового вимірювання, оскільки довжина, скажімо, стержня є не чим іншим, як відстань між одночасним положенням його крайніх точок. Загальна теорія відносності показала, що між структурою «простору-часу» і розподілом гравітаційних мас є зв’язок. Метричні властивості простору й часу залежать від розподілу мас тяжіння. В цілому ж розвиток фізичних теорій удосконалює наші знання про властивості простору й часу в мікро-, макро- і мегасвіті, але й вони на кожному конкретному етапі з різним ступенем приблизності відповідають реальному просторові й часові.
Третій план ми умовно назвемо метафоричним простором і часом. Йдеться про здебільшого метафоричне використання «простору» й «часу», коли ці слова вживаються не завжди в прямому фізичному значенні, а у переносному, для підсилення образності. Так, коли говорять про соціальний простір або його параметри (відстань, дистанція), то мають на увазі розриви у соціальних рангах людей, їх прибутках, освітніх рівнях тощо. Коли вживається поняття соціального часу, то розуміються різні функції часу у соціокультурному контексті. Самі умови соціального життя вимагають синхронізації активності людей, координації їх діяльності, послідовності дій і процесів, вчасності виконання обов’язків, виміру витрат, диференціювання видів занять (праця, відпочинок, відпустка, свято тощо)[306]. У термінологічних запозиченнях зі сфери фізики або з інших наук нема нічого принизливого для гуманітарного знання, всі науки збагачують виражальні засоби за рахунок взаємних запозичень. Вже давно стали звичними вирази «правовий простір», «економічний простір», «простір культури» і багато інших. Просторово-часова термінологія широко використовується, хоч уже й не цілком метафорично, і у юридичній науці та законодавстві для точного визначення правових наслідків в залежності від місця і часу дії. Так, привід для серйозної розмови про «час у праві», з виходом на культурні стандарти сприйняття часу, дає, наприклад, формула «строк давності», що виражається в таких юридичних поняттях:
306
Див. Штомпка Петр. Социология социальных изменений. Ч.1, гл. 3. Временное измерение общества: социальное время – М.: Аспект Пресс, 1996.