Базуючись на узагальненнях досягнень у сфері системних досліджень, зроблених свого часу Блаубергом І. В. і Юдіним Е. Г.[323], виділимо характеристики, якими відзначаються об’єкти системної якості:
1. Цілісність. Ця характеристика вказує на те, що система протистоїть своєму оточенню (середовищу), і що властивості й функції елементів системи визначаються їх місцем у межах цілого.
2. Зв’язки. Цілісність забезпечується системотворчими зв’язками, тому при системному аналізі першочергову увагу звертають на вилучення таких зв’язків.
3. Структура і організація. Цими поняттями виражається упорядкованість системи і її спрямованість, що забезпечується усталеністю зв’язків.
4. Управління - різноманітні за формою й «жорсткістю» способи зв’язку рівнів системи, які забезпечують нормальне функціонування й розвиток системи.
5. Ціль (цілеспрямований характер поведінки). Властива системам, які мають власний «орган» управління.
6. Самоорганізація. Вона властива системам цілеспрямованого характеру поведінки.
Коротко кажучи, системні об’єкти відзначаються цілісністю, організованістю, наявністю інформаційних потоків, в них обов’язковими є зв’язки, що творять систему. Системи мають самостійність відносно середовища, але обмінюються з ним речовиною та енергією. Абсолютно замкнених систем немає. Підхід до суспільства як специфічного системного утворення з названими загальними характеристики став нині найбільш поширеним у соціальній філософії.
У зв’язку з визначенням суспільства через поняття системи, яка складається з взаємозв’язаних елементів, виникає потреба додати пояснення щодо елементів суспільства-системи. Одразу виникає бажання назвати людських індивідів найпершими складовими елементами. Десь у кінцевому рахунку, у субстратному вимірі - це так, бо без людей абсурдно говорити про існування суспільства. Та водночас люди самі є певним «соціальним результатом», і діють вони як функціональні одиниці цілого (суспільства). І тут слід погодитись з Карлом Марксом, який писав: «Суспільство не складається з індивідів, а виражає суму тих зв'язків і відносин, в котрих ці індивіди знаходяться один з іншим»[324]. Маркс не був наївним і розумів, що без людей нема суспільства, але суть полягає в акцентах - при визначенні суспільства першим слід підкреслити те, що робить із простого конгломерату індивідів системну єдність. І вже коли йдеться про перелік елементів суспільства-системи, то до їх числа будуть зараховані не тільки функціонально визначені індивіди, а й багато інших функціональних одиниць, в тім числі й світ артефактів, тобто предметів, створених людьми.
Непроста проблема початкового підходу до суспільства і його елементів суперечливо виявилась у теоретичній соціології в розбіжностях «індивідуалістичної» і «колективістичної» методологічної установки. Перша, яку пов’язують з німецьким соціологом Максом Вебером (1864-1920), схильна пояснювати факти суспільного життя, спираючись на знання про індивідів, про їх свідомість, дії, рішення. Друга установка знайшла чіткий вияв у позиції класика сучасної західної соціології Еміля Дюркгейма (1858-1917), який віддавав перевагу таким поняттям як «колективна свідомість», «органічна солідарність», що вказує на надіндивідуальний характер багатьох суспільних явищ і їх першість відносно індивідів.
Існує багато соціальних продуктів людської діяльності, тобто таких, які визначають, забезпечують сумісність життя людей або просто свідчать про своє неприродне походження. І у широкому розумінні слова «соціальною» якісністю помічене все, що входить до виру сумісного життя людей. Цей загальний результат діяльності людей і сама їх діяльність складає те, що можна назвати соціальною реальністю. Ми тут робимо перехід до цього поняття, з єдиною метою - відійти на час від іншого, надто зобов’язуючого, поняття суспільства, щоб зосередитись на з’ясуванні субстанції тієї реальності, яку ми за способом її існування називаємо суспільством.
323
Блауберг И. В., Юдин Э. Г. Становление и сущность системного подхода. – М.: Наука, 1973. – С. 61–64.
324
Маркс К. Экономические рукописи 1857–1859 годов. Часть первая // Маркс К. и Энгельс Ф. Сочинения. Изд. второе. Т. 46, Ч. 1. – М.: Политиздат, 1968. – С. 214.