Розглянувши нарізно зміст категорій діяльності і суспільних відносин, повернемось ще раз до особливостей їх зв’язку. У їх співвідношенні відображається важлива сторона філософського підходу до суспільного життя. Вони - субстанція соціальної реальності, її риштовання. Ця субстанція подається нами в подвоєному вираженні: як зв’язок формального й змістовного. Форма і зміст - важливі взаємопов’язані характеристики об’єктів будь-якого роду. У найзагальнішому вигляді форма виражає собою визначеність буття, визначеність його змісту. Але її й не можна уявляти як дещо зовнішнє, накинуте на зміст. Взаємозв’язок форми й змісту глибше. Форма обумовлена змістом, та вона ж є і обумовлюючим началом, тобто виступає як принцип, закон, що обумовлює змістовну усталеність об’єктів. Виходячи з цього, форму можна трактувати як сутність[330].
Отже, форму (сутність) суспільного життя як діяльності людей складають суспільні відносини.
Співвідносячи категорії діяльності і суспільних відносин в аспекті зв’язку змісту й форми, ми маємо можливість точніше виразити субстанційне начало соціальної реальності. Наскільки суспільні відносини є загальними умовами, формами, передумовами діяльності, настільки ж, у свою чергу, вони є результатами, специфічними продуктами людської діяльності. Сторони цієї єдності не рівноважні, вони не є «і те, і інше». Провідною є характеристика суспільних відносин як продукту людської діяльності. Жива, предметна діяльність - і продуцент, і поле демонстрації суспільних відносин. Для всіх минулих поколінь людей система цих відносин є результатом їх діяльності, а для кожного нового покоління вони - форма, що визначає нині їх власну діяльність. У той же час нові покоління своєю діяльністю започатковують нові зміни в системі відносин. Так існує, відтворюється і розвивається соціальна реальність.
3.3. Структура суспільства
Розуміння суспільства як цілісного, системного об’єкта доповнюється його характеристикою з боку структури. Структуру (з лат. structura - споруда; улаштованість, порядок) можна подати у вигляді сукупності усталених зв’язків об’єкта, що забезпечують його оформленість як даного, тотожного собі. У разі пристосування поняття структури до системного підходу, структура буде тим аспектом системи, при якому звертають увагу на її архітектоніку, конструктивні особливості: визначальні елементи, блоки елементів, зв’язки між ними. У неспеціальному, ширшому колі випадків структурування можна проводити за більш довільним принципом, фактично за безліччю перетинів, в залежності від дослідницьких задач.
Починаючи з часів античності і до сьогодення, у соціальній філософії та в суміжній їй загальній соціальній теорії можна віднайти багато аналітичних підходів до структури суспільства. Аби не ускладнювати задачу наведенням численних варіантів структурного аналізу суспільства і в той же час якось предметно його проілюструвати зупинимось на тому варіанті, який запропонував сучасний німецький соціальний теоретик Ніклас Луман (1927-1999), та на тому, що випливає з наведеної вище субстанційної характеристики суспільства збоку діяльності й відносин.
Суспільство в цілому і його функціональні підрозділи Н. Луман[331] розглядає як соціальні системи. В розвинутих (не примітивних) суспільствах у результаті їхньої диференціації всі підрозділи, не втрачаючи свого функціонального призначення стосовно суспільства в цілому, поступово стають закритими системами, залишаючись підсистемами по відношенню до суспільства як основної системи. Такими системами є політика, право, наука, економіка, релігія, мистецтво, освіта, охорона здоров'я, сім’я тощо. Всі ці системи (підсистеми) є релевантними до всього суспільства, тобто функції, які вони виконують, стосуються усіх підрозділів суспільства.
Для характеристики закритості систем Луман використовує поняття «аутопоесіс» або в іншому написанні «аутопоез» («самовідтворення»), запозиченому з теоретичної біології[332]. Аутопоетична система відтворює всі елементи, з яких вона складена, за допомогою цих же елементів, організованих певним чином, і таким шляхом виділяє себе з навколишнього середовища та стає закритою (не абсолютно, а відносно) для нього. Закрита система будує свої стосунки з навколишнім середовищем у такий спосіб, що завжди прагне досягти зменшення складності реальності за рахунок фільтрації інформації. Все, що не спрацьовує на самовідтворення й збереження системи, вона не сприймає, або сприймає тільки для корисної зміни свого стану. Отже такі системи є островами меншої складності порівняно з оточенням.
330
«Саме тому, що форма настільки ж суттєва для сутності, як сутність для самої себе, сутність слід розуміти і виражати не просто як сутність, тобто як безпосередню субстанцію або як чисте самоспостереження божественного, а до такої ж міри і як форму, і в усьому багатстві її розгорнутої форми; тільки завдяки цьому сутність розуміється й виражається як таке, що дійсне.» См.: Гегель. Система наук. Часть первая. Феноменология духа // Гегель. Сочинения. Том IV. – М., 1959. – С. 10.
331
Див. роботи Лумана: Луман Н. Власть. – М.: Праксис, 2001. Луман Н. Тавтология и парадокс в самоописаниях современного общества // Социо-логос. – М.: Прогресс, 1991. – С. 194-216.
332
Див.: Матурана У., Варела Ф. Древо познания. – М.: Прогресс-Традиция, 2001. – С. 40-46.