Ф. Боас також вважав, що одноманітність стародавніх форм соціального життя, з яких послідовно виводились би сучасні форми, видається малоймовірною і такою, що не доводиться наявними фактами. «Більшість фактів, - додавав він, - підтверджують теорію, згідно якої 1) дві фундаментально різні форми, котрі фіксуються на різних ділянках периферії, контактують між собою; 2) жодна з них не виникає з іншої; 3) змішування двох форм започатковує до життя нові форми у проміжних областях»[347].
На відміну від своїх опонентів, Леслі Уайт запевняв[348], що еволюціонізм має ще античне коріння і відтоді ніколи не покидав теоретичну думку. Концепт «еволюція» і теорія еволюції були сформульовані й плідно використовувались впродовж століть у фізичних, біологічних науках і в науках про культуру.
Щодо антиеволюціоністської атаки з боку культурної антропології, то він її пояснював поширеною хибною думкою про два, нібито абсолютно протилежних, типи інтерпретації: один називається «історія», а другий - «наука». «Історія», згідно з цією думкою, досліджує хронологічну послідовність подій, « наука» ж узагальнює, однак узагальнення виходить за межі хронологічності, тому, коли хтось говорить про «еволюцію», то він просто плутаник, бо видає «історію» за «еволюцію». Л. Уайт доводить, що можна й слід виділяти навіть не два, а три способи інтерпретації: історичний (відслідковує події у часі), функціональний (досліджує структури, форми, функції явищ), еволюційний (дає явища у вигляді послідовності форм у часі). Еволюційний процес пов’язаний з прогресією форм через час, тому для еволюціоніста однаково важливо враховувати і час, і форму явища. На будь-якому рівні дійсності можна відрізнити всі ці три аспекти, і тут нема нічого від сваволі. Звернувшись до культурних явищ, ми завжди здатні відновити їх історію, зможемо ми встановити й форму (модель, структуру) явища, а можемо ще вивчати й змінність форми явища з часом, що і буде еволюційним підходом.
До неоеволюціоністів у галузі соціальної теорії слід віднести іншого американського вченого Толкотта Парсонса (1902-1979), який наприкінці своєї творчої діяльності доповнив структурно- функціональну концепцію суспільства думками про механізм еволюційної трансформації соціальних систем. На його думку, «прогресивну» еволюцію суспільств до більш високих системних рівнів забезпечує взаємодія чотирьох головних процесів структурних змін: диференціація, підвищення адаптивної здібності, включення нових одиниць у нормативні рамки, генералізація цінностей[349]. Диференціація уявляє собою поділ одиниці або структури у деякій соціальній системі на дві чи більше одиниць або структур, які відрізняються за своїми характеристиками і функціональною значущістю для системи. Прикладом тут може бути виникнення як домашнього господарства, так і сучасної, заснованої на наймі, організації, що призвело до зміни багатьох ролей, колективів і норм. Підвищення адаптивної здібності являє собою процес, внаслідок якого соціальні одиниці дістаються більшого вибору ресурсів, звільняючись у своєму функціонуванні від деяких обмежень, властивих їх попередникам. Наприклад, сучасні фабрики передбачають значно вищий рівень узагальнення обов’язків відносно праці від тих, хто зайнятий у виробництві, порівняно з тим, як це вимагалось у селянських домашніх господарствах, але зате за цих умов може випускатися більше різноманіття товарів зі значно більшою економією. Система, що поглиблює внутрішню диференціацію й підвищує свої адаптивні здібності, тим самим ускладнюється й обов’язково стає перед проблемами інтеграції. Зазвичай вирішити ці проблеми можна лише шляхом включення нових одиниць, структур і механізмів у нормативні рамки «соціетального співтовариства»[350].
Наприклад, коли засновані на найманні організації відокремились від сімейних домашніх господарств, то системи влади у обох типах колективів повинні були вписатися в структуру норм суспільства. Нарешті, коли переплетення соціально структурованих ситуацій стає більш складним, то для забезпечення соціальної стабільності необхідна генералізація цінностей (їх узагальнена форма вираження). Генералізуючу функцію стосовно цінностей може виконувати, скажімо, релігія або правова система.
347
Боас Ф. Эволюция или диффузия? // Антология исследований культуры. Т.1. Интерпретация культуры. – СПб., 1997. – С. 347.
348
Див.: Уайт Л. Концепция эволюции в культурной антропологии. История, эволюционизм и функционализм как три типа интерпретации культуры // Антология исследований культуры. Т. 1. Интерпретация культуры. – СПб., 1997. – С. 536–590.
350
«Соціетальним співтовариством» Парсонс називає інтегративну підсистему суспільства, функцією якої є поєднання системи норм з колективною організацією, котра має єдність і внутрішню логіку. Або в іншому місці: «Соціетальне співтовариство являє собою складну сітку взаємопроникненних колективів і колективних лояльностей, систему, для якої характерні диференціація і сегментація». См.: Парсонс Т. Система современных обществ. – М., 1998. – С. 23, 26.