26. Фукуяма Ф. Конец истории и последний человек. М.: Ермак, 2004.588 с.
27. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций. М.: ООО «Издательство АСТ», 2003. - 603 с.
28. Хантінгтон С. Захід: унікальність versus універсалізм // Філософська думка. - 1999. - №1-2. - С. 82-100.
29. Хвостова К. В. История: проблемы познания // Вопросы философии. - 1997. - №4. - С. 61-71.
30. Шпанн Отмар. Философия истории. - СПб.: Изд-во С.-Петерб. ун-та, 2005. - 485 с.
31. Шпенглер О. Закат Европы. Очерки морфологии мировой истории. 1. Гештальт и действительность. - М.: Мысль, 1993. - 663 с.; 2. Всемирно-исторические перспективы. - М.: Мысль, 1998. — 606 с.
32. Эйзенштадт Ш. Революция и преобразование обществ. Сравнительное изучение цивилизаций. - М.: Аспект Пресс, 1999. - 416 с.
33. Ясперс К. Истоки истории и ее цель // Ясперс К. Смысл и назначение истории. - М.: Политиздат, 1991. - С. 28-286.
5. СВІТИ СОЦІАЛЬНОЇ РЕАЛЬНОСТІ
Соціальна реальність ніколи не сприймається нами якоюсь окремою і особливою цілісністю, тому й ніякого її окремого чуттєвого образу наша уява створити не може. «Соціальна реальність» як теоретичний конструкт символізує численні суспільні явища, котрі протистоять індивідові у вигляді об’єктивної даності. Сукупність явищ, що складають соціальну реальність, кожен з нас застає готовою і залучається до її створення та подальшої еволюції у процесі соціалізації. Сталі однотипні феномени, з якими людина зустрічається, приходячи в світ людей, самі складають відносно окремі світи. Навчитись мешкати в світах соціальної реальності непросто, ніхто й ніщо не замінить власного досвіду. Але розширити цей досвід за рахунок здобутків інших поколінь та з теоретичних узагальнень провідних мислителів минулого й сучасності - вельми корисно. Ми тут зупинимось лише на деяких «світах» соціальної реальності, що входять у наше життя з дитинства і часом лякають або вражають своєю неосяжністю. З цими світами ми можемо співіснувати, враховуючи їх могутність, та можемо навчитись поводитися не як сусіди чи гості, а почуватись, як удома.
5.1. Влада
Влада є таким соціальним явищем, яке існує від виникнення суспільства, а щодо кожного з нас, то ми зіштовхуємось з ним з часу нашого народження. Немічний несвідомий малюк, з’явившись на світ, попри всі свої природні силкування зайняти звичне положення ембріона, вимушено підкоряється материнській силі, що піклується про нього і тягне його у напрямку еволюції до людства. Чи не тут ми здобуваємо перший досвід владності, яка, модифікуючись, поширюється і ніколи не покидає нас протягом життя?
У соціальних науках відомо дуже багато визначень поняття влади. Можна віднайти й чимало спроб упорядкувати наявні визначення, провести їх класифікацію. Наведемо для прикладу дві такі спроби.
Французький філософ російського походження Олександр Кожев (1902-1968), поняттю влади присвятив спеціальну книгу, яка хоч і була написана ще у 1942 році, однак широкому колу читачів стала відома лише на початку XXI століття[356].
Дотримуючись феноменологічної методології, Кожев розрізнював чотири типи теорії влади:
а) теологічна або теократична теорія, яка приписує Богові початкову й абсолютну владу;
б) теорія Платона, яка вважає, що справжня влада спирається не на силу, а на «справедливість»;
в) теорія Арістотеля, у якій влада обґрунтовується мудрістю, знанням, можливістю передбачення;
г) теорія Гегеля, яка зводить владні стосунки до відношення типу «Пан і Раб».
Усі ці типи теорії влади заперечують одна одну, відкидаючи протилежні їм вчення з причини ототожнення влади та сили. Кожев пропонує для всебічної оцінки феномену влади використати трирівневий аналіз: з феноменологічної, метафізичної та онтологічної точки зору. Аналіз з першої точки зору дасть відповідь на питання «що то за явище - влада», розгляд з другої точки зору допоможе отримати відповідь на питання про зв'язок феномену влади з фундаментальною структурою реального світу, третій підхід, доповнюючи метафізичний, вивчає структуру буття і дає зрозуміти всі «чому» і «як» стосовно влади. Сам Кожев схиляється до ототожнення влади з авторитетом, коли одна людина підкорюється іншій не через чужу волю або силу, а через авторитет особи чи інституту.
Знаний польський учений Єжи Вятр, аналізуючи світову літературу, наводить шість різновидів найбільш загального визначення влади[357]. Це такі: 1) біхевіористські визначення, згідно з якими влада є певним типом поведінки, заснованим на можливості зміни поведінки інших людей[358]; 2) телеологічні (від грець. τελέω - кінець, результат) визначення, за якими влада - це досягнення певних цілей, отримання запланованих результатів[359]; 3) інструменталістські визначення тлумачать владу як можливість використання певних засобів, зокрема насильства; 4) структуралістські - коли влада визначається як певного роду стосунки між керівником і підлеглим у ситуації управління; 5) визначення влади як впливу одних на інших; 6) конфліктне визначення, коли влада зводиться до можливості приймати з чийогось боку рішення, що регулюють розподіл добра у конфліктних ситуаціях.
358
Біхевіоризм — від англ. behavior - поведінка. Як напрямок і методологічна установка, так і термін прийшли з психології. За цим вченням, психологічні теорії повинні базуватися на спостереженнях і експериментах. Тільки зовнішня поведінка людини, а не її заяви про власні думки й самосвідомість, може бути науково зафіксованою. Див.: Райл Гилберт. Понятие сознания. – М.: Идея-Пресс, Дом интеллектуальной книги, 1999. – С. 316–319.
359
Тут прикладом може слугувати відоме визначення Т. Парсонса: «Влада - узагальнене право вимагати виконання обов’язків в ім’я досягнення колективних цілей». Парсонс Т. Общий обзор // Американская социология. Перспективы, проблемы, методы. – М.: Прогресс, 1972. – С. 374.