3. Харизматичне панування. Це панування в силу відданості особі володаря та його ласці, інакше харизмі (від грець. xdpic; - принадність, чарівність; благодать), насамперед внаслідок її магічних здатностей, об’явлення чи героїзму, сили духу та слова. Найчистішим видом такого панування Вебер називає панування пророка, військового героя, великого демагога. Типом того, хто віддає накази, буде вождь, типом підлеглого - «послідовник». Панування вождя закінчується, як тільки його «небуденні якості» перестають підтверджуватись, вичерпуються, і харизма втрачається.
М. Вебер недарма назвав виділені ним типи легітимного панування «чистими», маючи на увазі, що тут ідеться про теоретичну конструкцію, мислений образ дійсності з більшою або меншою відповідністю самій дійсності. Такого роду конструкції Вебер часто використовував у своїх роботах і позначав як «ідеальні типи». Відомі нам значущі риси якихось об’єктів дійсності відображуються, об’єднуються у комплекси й отримують понятійну оформленість, щоб ми могли більш чітко осягнути об’єкт і краще орієнтуватися у неоглядному морі емпіричних даних. Однак, зауважував М. Вебер, «у реальній дійсності такий мислений образ у його поняттєвій чистоті ніде емпірично не виявляється, ... треба повністю відмовитись від думки, наче ці «ідеальні» у чисто логічному смислі мисленні утворення до якоїсь міри мають характер обов'язковості, «зразка»[367]. То ж якщо з цієї точки зору оцінити виділені «чисті» типи легітимного панування, то вони являють собою саме «ідеально-типові» утворення нашої теоретичної думки і в емпіричній «чистоті», мабуть, не зустрічаються, проте такі утворення стають важливим методологічним засобом наближення до розуміння складних форм легітимного панування.
Одна з головних функцій влади як загальносуспільного явища - формування стану єдності групи, спільноти, суспільства в цілому. Розширення систематичних владних стосунків за межі приватної сфери і перехід їх у сферу публічного життя поступово призвело до виникнення такого соціального явища як політика. Політика - це діяльність, спрямована на досягнення і реалізацію влади, яка розповсюджується на все суспільство. І тому ясно, що, скажімо, батьківська влада у межах відносно замкненої патріархальної або сучасної сім’ї, звичайно, не була й не є політичною. До того ж слід зауважити, що сфера публічності, звичайно, не обмежується політичною діяльністю і не поглинається нею.
Виникнення і розвиток політики співпадає зі становленням держави. Держава - політична організація, яка здійснює управління суспільством. Прийнято виділяти такі ознаки держави: 1) наявність публічної влади, тобто такої, яка охоплює увесь простір суспільства та яка здійснюється професіоналами управління (політики, чиновники) та професіоналами примусу (поліція чи міліція, армія); 2) оподаткування населення; 3) територіальні межі владних спроможностей держави відносно своїх підлеглих; 4) право як офіційно приписана система норм поведінки, обов’язкових до виконання усіма громадянами. Державу можна вважати інституційним «уособленням» політичної влади як влади публічної. У межах своєї території кожна держава зберігає за собою монополію на насильство. У історії соціально-політичної і філософської думки влада частіш за все або ототожнювалась з насильством, або ж розглядалась як невід’ємно пов’язана з ним. Прикладом такого підходу є позиція того ж таки М. Вебера, який розумів владу як відношення панування, що спирається на насильство як засіб. З часом держава монополізувала цей засіб, оголосивши себе єдиним джерелом «права» на насильство[368]. Однак М. Вебер підкреслював, що насильство не є ані нормальним, ані єдиним засобом держави. В умовах стабільності певного державного ладу слухняність людей відносно влади забезпечується без звернення до відвертого застосування сили. Насильство стає відвертим в умовах кризи державної влади, коли вона втрачає легітимність.
367
Вебер М. «Объективность» социально-научного и социально-политического познания // Вебер М. Избранные произведения. – М.: Прогресс, 1990. – С. 390 – 391.
368
Вебер М. Политика как призвание и профессия // Вебер М. Избранные произведения. – М.: Прогресс, 1990. – С. 645.