Одним із відомих сучасних дослідників і критиків влади був французький філософ Мішель Фуко (1926-1984), який у серії книжок[370] мав на меті довести, що сучасне суспільство характеризується особливою системою влади, котра функціонує як механізм всеохоплюючого контролю, діє постійно й прагне до максимальної ефективності. Нові технології влади поступово складались у різних сферах суспільного життя і однією з важливих технологій була «дисциплінарна влада», або дисципліна, яку Фуко докладно аналізує в роботі «Наглядати й карати». Влада дисциплінарного типу тяжіє до розкладання маси на індивідів, класифікації їх за різними ознаками, відведення їм свого певного місця в обмеженому просторі, де кожного завжди можна знайти й проконтролювати його поведінку. Видимими втіленнями такої влади є солдатська казарма, клініка, психіатрична лікарня, в’язниця для злочинців, класний принцип навчання дітей тощо. В усіх закладах такого типу людина не є вільною, навіть архітектура цих закладів відповідає потребі нагляду й контролю. Дисциплінарний характер влади звичайно не обмежується зазначеними специфічними закладами, стихія такої влади виходить за межі суто дисциплінарних інститутів і поступово охоплює все суспільство, всі види міжлюдських стосунків. «Відбувається, - писав Фуко, - поширення дисциплінарних процедур, і не лише у формі зачинених закладів, а і як осередків контролю, що розкидані по всьому суспільству»[371].
М. Фуко багато в чому відмовляється від традиційних уявлень про владу. В одному з своїх інтерв’ю він говорив: «Визначаючи вплив влади як придушення, виходять з чисто юридичної концепції такої влади, ототожнюють владу з законом, який каже «ні»; влада розглядається, перш за все, як щось таке, що несе силу заборони. Нині я вважаю, що це цілком негативна, вузька, схематична концепція влади, котра, як не дивно, широко розповсюджена. Якби влада була тільки репресивною, якби вона не робила нічого іншого, а лише говорила «ні», невже ви дійсно вважаєте, що можна було б примусити їй підкорятися? Те, що дозволяє владі триматися, що примушує її приймати, є те, що вона не просто тисне на нас як сила, котра говорить «ні», а те, що вона є продуктивною, вона викликає задоволення, формує знання, продукує дискурс. Її необхідно розглядати скоріш продукуючою владою, що простягається через усе соціальне тіло, аніж як негативну інстанцію, чиєю функцією є придушення»[372]. В такому розумінні, нині влада не має єдиного центру, виглядає дисперсною, верховна влада існує лише тоді, коли існує реальний правитель (скажімо, монарх), а його в сучасних країнах нема («короля позбавлено голови»). Фуко обминає актуальне сьогодні серед політичних філософів питання про «кризу легітимацій», оскільки тепер, на його думку, здійснення влади, її прийняття або наділення нею здійснюється десь у іншому місці. Влада застосовується і здійснюється через сітковидну організацію, індивіди рухаються між її нитками, одночасно підкорюючись владі й здійснюючи її, вони не тільки її інертні й слухняні об’єкти, а й елементи її артикуляції. Сітковидно організоване дисциплінарне суспільство ніхто спеціально не створював і ніхто ним не керує, воно склалося силою якоїсь «невидимої руки» та так, що його частини вдало підігнані одна до одної. Завдання науки - вивчення владних стосунків зблизька, у місцях реального здійснення влади, де реально потерпають від неї і чинять їй спротив. Що стосується результуючої політичної позиції Фуко у аспекті його критичного аналізу феномену влади, то вона залишилась невизначеною. «Фуко, - вказує Майкл Уолцер, - не займає ніякої позиції і не знаходить ніяких підстав. Він сердито хитає решітку залізної клітини, однак у нього немає ніякого плану чи програми, як зробити цю клітину більш схожою на людське житло»[373]. І все ж широкі дослідження М. Фуко владних стосунків у сучасному суспільстві, їх генеалогії та специфічних проявів мають важливе значення для розуміння природи влади.
5.2. Норми
370
Фуко М. Історія сексуальності. Т. 1. – Х.: ОКО, 1998. Фуко М. Історія сексуальності. ТТ. 2, 3. – Х.: ОКО, 1999. Фуко М. Наглядати і карати. – К.: Основи, 1998. Фуко М. История безумия в классическую эпоху. – СПб.: Университетская книга, 1997; Фуко М. Рождение клиники. – М.: Смысл, 1998.
372
Foucault M. Power/Knowledge: selected interviews and other writings. 1972–1977. – Brighton: 1980. – P. 119.
373
Уолцер М. Компания критиков: Социальная критика и политические пристрастия XX века. – М.: Идея-Пресс, Дом интеллектуальной книги, 1999. – С. 301.