Якщо проблема евтаназії відноситься до права на безболісну смерть замість мук життя, пов’язаних з тілесними стражданнями, то проблема скасування смертної кари, навпаки, стосується утвердження права на життя при всіх мислимих злочинних конфліктах людини з суспільством. У світі шириться заклик до повного виключення смертної кари з практики покарань, а похід проти цього вже давно вели видатні гуманісти світу. Їх аргументи мали як суто релігійні джерела, так і мотивувалися чисто моральними міркуваннями, оскільки непристойно державі уподібнюватись вбивці і множити тим самим зло. Наводились і приклади помилок або упередженості суду й слідства, коли страчували людей, які пізніше визнавались абсолютно невинними. Законодавство більшості європейських держав пішло якраз таким шляхом і наполягло, щоб країни колишнього СРСР, якщо вони хочуть жити разом з європейським співтовариством, приєднались до його стандартів. 22 лютого 2000 р. Україною був прийнятий Закон про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального і Виправно-трудового кодексів, згідно з якими введено довічне позбавлення волі замість смертної кари. Це було непросте рішення, бо, з одного боку, громадська думка не була переконана в справедливості залишати життя якомусь черговому серійному убивцеві[470], а, з іншого боку, введення довічного ув’язнення вимагало додаткових значних матеріальних витрат на утримання й охорону засуджених. Однак є переконаність у кінцевій моральній виправданості цього заходу.
На завершення розгляду питання звернемось до згаданого ще на початку цього викладу «безсмертя», яке ми хотіли пов’язати зі смислом життя. Безсмертя люди частіш за все відносили до прерогативи богів, духів, душі, але не залишали й сподівань досягти коли-небудь власного тілесно-душевного безсмертя. Якщо відкинути трактування безсмертя як соціального безсмертя людського роду за рахунок нескінченої низки поколінь нащадків, що мало кого персонально втішає, то залишається поговорити тільки про можливість індивідуального біологічного безсмертя. Ми не можемо безапеляційно стверджувати, що ніколи і ні за яких обставин людство не подолає смерть, не віднайде засобів продовження життя до бажаних рубежів. Залишмо це науці. З позиції філософії важливо інше: а заради чого людина хотіла б жити вічно, чого їй треба досягати? Чи не наскучить нам довічне життя, як про це вже неодноразово описувалось у художній літературі[471], коли старезні, хворі, немічні але приречені на мандри по вічності люди, більш за все жадали смерті? В культурі уявлення про безсмертя постійно корелюють з еволюцією відношення до смерті. Секуляризація культури, що йде на заміну релігійним догмам про втішну для людей вічність душі, не веде до зниження напруги навколо теми безсмертя, а звертає погляди на науку. Від науки очікують прогресу у розробці засобів максимально довгого відтягування смерті (чудо-ліки, еліксири, пересадки органів, добутих різними шляхами, в тім числі завдяки розвитку техніки клонування й тиражування «двійників» тощо) або перенесення життя на потім шляхом тимчасового заморожування (тут сподіваються на успіхи кріобіології), або ж забезпечення здорового й довгого життя за рахунок науково обґрунтованих стандартів харчування, гігієни, фізичної культури тощо. Привертають увагу громадськості й так звані «наукові» підтвердження життя після смерті[472]. Здається, що різноманітні марення безсмертям є функцією від кризи смисложиттєвості, від зміни в суспільстві відношення до смерті, про що вже йшлося. Будемо сподіватися, що культура, як це було завжди, успішно подолає ажіотажні прояви страху перед приреченістю людського життя на кінець і гарячкові пошуки засобів до безсмертя, і в той же час залишить за собою функцію допомагати кожній людині у достойному проживанні відміряного земного шляху.
470
За 10 років, які минули з часу прийняття вказаного закону, досі 42,7% громадян нашої країни бажають відновлення страти за тяжкі злочини проти особистості (у 2007 прибічників смертної кари було 58,7%). До речі, за даними того ж опитування категорично проти легалізації евтаназії виступають 40,1% громадян (у 2007 р. таких було 52,3%). Інтернет-видання «Українська правда. Життя» за 14.08.2009.
471
Напр., у Дж. Свіфта у «Мандрах Лемюеля Гулівера», де йдеться про подорож до Лапути, Бальнібарбі, Глабдабрібу та Японії описана зустріч героя з нещасними безсмертними струльдбругами. Після того, як Гулівер їх побачив, його бажання бути безсмертним згасло.
472
Див., напр., збірку: Жизнь земная и последующая. Сборник. – М.: Политиздат, 1991. – 415 с.