Слово „буття” має багато смислів, які Аристотель зводить у чотири групи значень:
1. Буття як категорії (буття в собі). Це - головна група значень „буття”, вона виділяє вищі роди буття, серед яких:
• сутність (напр., людина, кінь);
• якість (напр., біле);
• кількість (напр., довжиною у два ліктя);
• відношення, тобто по відношенню до чого (напр.., половинне, подвійне);
• дія (напр., різати);
• страждати, потерпати (напр., когось ріжуть, щось смажать);
• місце (напр., на площі);
• час (напр., учора, минулого року);
• мати щось (напр., взутий, озброєний);
• перебувати в якомусь стані (напр., лежати, сидіти).
2. Буття у можливості й дійсності, або потенційне й актуальне.
3. Буття випадкового.
4. Буття як істина і небуття як помилка.
Що стосується першої групи значень, то вона може бути віднесена до будь-чого сущого. Виходить через категорії представлено буття, як перебування чогось (тобто всякого сущого) чимось, десь, колись, завжди чи інколи, у якомусь відношенні тощо.
Основою буття як сущого є перша матерія. Вона не визначена і не може бути визначена жодною з тих категорій, якими ми визначаємо конкретні стани сущого. Перша матерія - це немов потенційна передумова існування, деякий загальний субстрат майбутніх змін, який сам є незмінним і ніколи ні з чого не виникає. Сам він не має форми й якості. Це всього тільки невизначена можливість змін. Навпаки, форма є те, що визначає матерію, дає їй певність, дійсний вид і властивості. Отже, фактично Арістотель визнає два начала — матерія і форма. Дійсне буття це є єдність матерії і форми.
Вчення про начала доповнюється вченням про причини. Їх чотири:
• матеріальна, вона закладена у самій матерії, як потенції усіх майбутніх перетворень;
• формальна, вона йде від форми, що визначає суть буття сущого;
• активна (скоріше, та, що відповідає за рух), вона пов’язана з питанням про джерело руху, яке Арістотель в решті решт зводить до Бога, як першого двигуна всього сущого;
• цільова або кінцева причина, вона стосується питання про те, ради чого все існує.
Арістотель також учив, що всьому живому властива душа. Вона для тіла є чимось наближеним до форми, у тому відношенні що є першою ентелехією (реалізованою метою) тіла[70]. Душа має три рівня:
1. вегетативний (рослинний), що виявляється як здатність до життя; цей рівень властивий всьому живому;
2. почуттєвий, властивий тільки тваринам і людям;
3. розумний, притаманний лише людині.
Людину Арістотель характеризує як істоту політичну, тобто соціальну, оскільки „поліс” для грека значив місто-державу й водночас суспільство. У своєму творі „Політика” Арістотель розуміє суспільство як розвинуту спілку общин, а общину як розгалужену систему патріархальних сімей. Врешті-решт виходить, що сім’я стала для нього моделлю для пояснення організації суспільства й держави.
Арістотель захищає рабство, як природний стан суспільства, оскільки є люди, що природою приречені бути рабами. Вільні люди поділяються на три категорії: дуже багаті, бідні й середні. Для благополуччя й спокою в державі особливе значення має середній клас. Серед форм правління виділяються три правильні (монархія, аристократія і політія) і три неправильні (тиранія, олігархія, демократія). Три останні виникають тоді, коли правлячі сили починають дбати не про суспільне благо, а про своє власне. Найбільш прийнятою формою правління Арістотель вважає політію, коли до влади прийшов середній клас.
4.4. Філософія епохи еллінізму
У історії античності період від початку азійських завоювань Олександра Македонського (334 р. до н. е.) прийнято називати початком епохи еллінізму. Поняття „еллінізм”[71] було введено у XIX ст. німецьким істориком Г. Дройзеном (1808-1884) у його “Історії еллінізму”. Воно мало позначити відрізок часу з виникнення окремих держав після розпаду створеної Олександром імперії і до наступного підкорення їх Римом. Історію еллінізму ділять на три періоди:
• Виникнення елліністичних держав (кінець IV - початок III ст. до н. е.);
• Розквіт елліністичних держав (III - початок II ст. до н. е.);
• Занепад і підкорення їх Римом (середина II - кінець I ст. до н. е.).
70
Див.: Аристотель. О душе // Аристотель. Сочинения в четырех томах. Т. 1. – М.: Мысль, 1975. – С. 394-395. Слово «ентелехія» походить від грецького ἐντελέχια (ἐντελής, «завершений» і ἔχω, «маю») і означає у Арістотеля внутрішню силу, що має в собі мету й кінцевий результат, забезпечуючи тим самим здійсненність речі у її цільовій призначеності.
71
Від грець. Έλληνες - самоназва греків. Звідси походить і Ελλάδα (Еллада) - самоназва греками своєї країни.