Уже в першій книзі “Метафізики” Арістотель пише, що Платон багато чого взяв у піфагорійців, зокрема уявлення про єдине і двійцю. Їх можна назвати першими началами, або першими причинами всього сущого, як про це каже Арістотель[74], а можна вважати принципами, як вказує, напр., Д. Діллон[75]. “Єдине” - активне начало, яке безпосередньо впливає на двоїстість Діади (“Двійці”). Діада багатолика й суперечлива: це дещо “велике й мале”, неподільне й дискретне. Діаду можна ототожнити з матерією. Назва “матерія” тут досить умовна, оскільки лише Арістотель пізніше надав у філософії цьому терміну категорійного значення. Про те, що ми умовно називаємо матерією, у Платона йдеться у діалозі “Тімей”. Необхідність у матерії викликана була потребою звести кінці з кінцями в платонівській космології. Треба було додати третю, допоміжну причину сущого (крім ейдосів та їх копій). Така допоміжна причина - те, на чому відбувається проекція речей, дещо посереднє, або “тіло космосу”. Це третє - “хрещена мати і немов годувальниця будь якого народження”[76]. Платон далі пише так: “Слід мислено відокремити три роди: те, що народжується, те, всередині чого здійснюється народження, і те, за зразком чого зростає те, що народжується”[77]. Під першим Платон має на увазі видимі речі, під другим - матерію, під третім - ейдоси (ідеї). Ознаки матерії Платон вимальовує дуже невиразно, вказуючи, що цей вид є темним і важким для розуміння. Це деяка чиста просторовість, вмістище, яке “і розтікається вологою, і полум'яніє вогнем, і приймає форми землі й повітря, і зазнає усю низку схожих станів, являючи різноманітний лик”[78]. Отже Діада (Двійця) може бути ототожнена з платонівською “матерією”.
Від дії Єдиного на Діаду народжуються “ідеї-числа” (принаймні Арістотель так непевно й пише: “ейдоси <як числа>”[79]. Як би там не було, та Платон дійсно уявляв ідеї числами, або якимись математичними сутностями. Як і піфагорійці, Платон та його послідовники надавали особливого значення першим чотирьом числам і їх сумі (1+2+3+4=10), пов’язуючи їх з тривимірним світом реальних речей: 1 була також і точкою, 2 - лінією, 3 - площиною, 4 - тілом.
Важливим елементом платонізму було й вчення про Душу, яке теж найбільш повно викладено у діалозі Платона “Тімей”. Як Світова Душа вона “є місцезнаходженням форм (те саме, що ідей - О.К.), з тим застереженням, що не вся душа, а мисляча частина, і має форми не в дійсності, а в можливості”[80]. Душа якимось чином перетворює ідеї на математичні об’єкти, а потім проектує їх на матерію, породжуючи тим самим фізичний світ. Індивідуальна душа так відноситься до Світової, як мікрокосм до макрокосму.
Серед питань, які залишилися у спадок від Платона, було, зокрема, питання про природу Деміурга (Творця всього). У наступному платонізмі Деміург ототожнювався з Розумом, Духом, Логосом (Нусом, відомим ще Анаксагору). Ключові вихідні поняття - єдине, душа, дух, матерія (за нею стоїть “двійця”) притаманні всьому неоплатонізмові, являються стартовими для вирішення філософських проблем. Суперечності, недомовки та прогалини платонівського вчення й ліквідовували ближчі та віддалені послідовники вчителя, зберігаючи дух платонізму.
Отже родоначальником неоплатонізму був Плотін. Походив він з Єгипту, навчався філософії в Олександрії у Аммонія Саккаса, прибічника платонівської традиції. До Риму Плотін прибув у сорокарічному віці і заснував там власну школу. Своє вчення він виклав вже наприкінці життя у окремих трактатах, які упорядкував його учень Порфирій після смерті учителя. Усі трактати, числом 54, Порфирій згрупував у шість дев’яток. З тих пір фундаментальна праця Плотіна так і називається: “Еннеади” (тобто “Дев’ятки”: від грець. εννέα - дев’ять).
Плотін створив філософську систему, яка має свою кінцеву мету з підпорядкованою їй внутрішньою конструкцією. Мета або завдання філософії корелюється з метою людського перебування в світі. Як сповіщає учень Плотіна Порфирій, “зближення і возз'єднання з загальним Богом є для нас кінцевою метою”, додаючи, що за час їхнього спілкування Плотін чотири рази досягав цієї мети[81]. Такий стан можливий для кожного з нас, пише сам Плотін, “тому що Бог знаходиться не поза нами і не далеко від нас, але завжди з нами, і тільки нами не помічається”[82]. Обґрунтувати цю мету і тим самим допомогти людині досягти блаженства й щастя - задача філософії. Як же це робить Плотін? Звернемось до його метафізики.
74
Аристотель. Метафизика // Аристотель. Сочинения в четырех томах. Т. 1. – М., 1976. – С. 79-80.
75
Диллон, Джон. Средние платоники. 80 г. до н. э. – 220 н. э. – Спб.: Алетейя, 2002. –С. 15-16.
79
Аристотель. Метафизика // Аристотель. Сочинения в четырех томах. Т. 1. – М., 1976. – С. 79.
80
Аристотель. О душе // Аристотель. Сочинения в четырех томах. Т. 1. – М., 1976. – С. 433-434.
81
Порфирий. Жизнь Плотина // Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов. – М.: Мысль, 1979. – С. 475.