Всяк суще існує тільки завдяки властивій йому єдності. Сущі, що позбавлені єдності, перестають бути тим, чим вони є. Так, напр., армія, коли в неї відсутня єдність, вже не армія, так само і хор, і стадо; будинок, корабель існують доти, доки їм властива єдність, а тільки-но вона зникає, негайно й вони перестають бути тим, чим були. Можна наводити й інші приклади, їх безліч. Організми рослин і тварин існують як такі, доки кожний з них являє собою єдність, те ж саме можна сказати й про здоров’я, яке належить тілу, доки в ньому об’єднані й упорядковані усі функції, і про красоту, яка обумовлюється гармонійною єдністю частин, і навіть про доброчинність, адже вона буває лише при гармонійній єдності душі.
Кожній речі, яку ми теж можемо назвати “єдине”, завжди притаманні у рівній мірі і єдність, і буття, так що нижчому ступеню буття відповідає нижча ступінь єдності, а вищому ступеню буття - вища ступінь єдності.
У світі все пов’язане й тому просякнуте єдністю. Індивіди пов’язані з видами, види з родами, роди з класами і т. д. аж до самого верху, до абсолютної єдності. Уся ця система (універсум) речей підкорюється вищому принципу єдності, який зветься Єдине. Воно охоплює собою всю тотальність буття в його безмежності. Виразити суть Єдиного, приписуючи йому якісь атрибути (предикати) неможливо, бо тим самим ми обмежимо безмежне. Його можна охарактеризувати лише апофатично. (Від грець. άπόφασις; - (букв. заперечення) у логіці операція виключення предиката.) Це Єдине (Εν) Плотін називає різними іменами: Першоєдине, Абсолютно Єдине, Бог, Він, Благо. Єдине не є що-небудь з поряд існуючого, “до нього не можна прикласти ані категорії субстанції, ані якості й кількості, він не є ані Дух, ані Душа, не такий, що рухається, і не такий, що перебуває в спокої, не такий, що знаходиться у якомусь місці або в якийсь час”[83]. Його не можна ні розумом охопити, ні виразити словом.
Це Єдине Плотін вважає Першоначалом. Началом може бути тільки те, що саме не є таким, що виникло, чи виникає, адже від нього починається все. Постає питання: чому Першоначало, Єдине не залишається самодостатнім? Тут нам Плотін пропонує не дуже невідпорну аргументацію: “Хіба можна припустити, щоб Першоєдиний, будучи найбільш досконалою істотою і разом з тим першим і найвеличнішим Благом, залишався замкненим у самому собі, чи наче заздрість заважає йому допустити співучасть у його бутті чогось іншого, чи він є безсилим створити - він, сила й могутність всього іншого! Та й як би він був у такому разі Першим началом? Отже, необхідно припустити, з одного боку, що він дещо від себе народжує, а з іншого боку, що, якщо окрім нього є дещо інше, то воно необхідно походить тільки від нього”[84]. Від Першоначала розходяться кола творіння: те, що йде безпосередньо після Першого, є самим досконалим після нього, а далі йдуть усі інші істоти, які займають нижчі ступіні буття. Плотін прагне спиратися на досвід, відомий всім, адже як тільки якась істота досягає зрілості й повноти сил, вона не залишається безплідною, а обов’язково породжує щось інше, і це стосується не лише живих істот, а й неживих (напр., вогонь нагріває інші тіла, лід їх охолоджує).
Те, що безпосередньо створено Першим і йде одразу за ним, Плотін називає “Нус”, словом, яке у контексті неоплатонізму прийнято перекладати як “Дух” (а не “Розум”, як у Анаксагора). Як народжується Дух? Дух, що народжується від Першоєдиного, можна за аналогією уподібнити світлу, яке випромінюється, в той час як джерело світла при цьому ніяк не змінюється і залишається у спокої. Народжений Дух є образ Першоєдиного, як світло є подобою сонця. Дух наповнений сутностями, і він - не що інше як ейдоси й числа[85]. Ця ступінь складає так званий ноуменальний[86] світ. У ноуменальному світі кожна сутність існує двояко: і як сутність, і як думка, так що, напр., там у ньому є сутність людини і її ейдос, сутність справедливості і ейдос справедливості і т. ін.
Досконалий Дух, як розмірковує далі Плотін, не може залишатись безплідним і тому народжує Душу, яка “з одного боку тісно зв'язана з Духом, приймає в ньому участь, його сприймає й ним наповнюється, а з іншого боку, творить речі нижчого порядку і пов'язана з ними... Душею закінчується світ самих високих божест”[87]. Специфіка Душі полягає не в мисленні, цим спеціально зайнятий тільки Дух, вона лише має причетність до мислячого Духу. Її призначення - породження всього тілесно сущого та в управлінні ним.
86
Від грець. νοούμενον - те, що осягається тільки розумом, предмет інтелектуального споглядання, у філософії Платона і Плотіна це - ейдоси, окремі сутності речей.