Іншими рисами філософії цього часу є ретроспективність і традиціоналізм, тобто зверненість у минуле й шанування традиції: християнські мислителі набули переконання, що чим більш старовинним є положення, тим воно більш істинне, бо тривалість істини в часі загартовує її, спрацьовує на її користь. Найстародавнішою є Біблія, вона є єдиною повною збіркою всіх можливих істин, які людству на всі часи повідомив Бог. І тому достатньо з’ясувати сенс біблейських висловів, щоб одержати відповіді на всі питання, котрі людині дано мати. Але цей сенс є закодованим, прихованим у тексті. Завдання філософа полягає у екзегетиці[97], тобто поясненні й тлумаченні релігійних текстів. Чим ближче філософ-екзегет до часів одкровення, тим краще він розуміється у таємниці правильної екзегези. І навпаки, вірогідність помилок зростає з часом. Тому патристика має найвищий, після Біблії, авторитет. Створена патристикою філософія, як перша за часів християнства, повинна бути моделлю, класичним зразком будь-якого майбутнього філософування. Виходячи з цього, середньовічні філософи більш пізніших часів постійно звертаються для підтвердження усіх своїх думок до авторитету Біблії, до патристики, або до інших своїх попередників, невпинно їх цитують. Мабуть від середньовічних авторів іде у європейській філософії традиція рясного цитування, використання авторитетних авторів для підсилення власної думки. Усілякі новації вважалися ознакою суєтної гордині, відступом від зразку, а значить і від істини. Завдання філософа - донести до сучасників і передати нащадкам образ істини таким, який він властивий первообразові. Для відтворення істини філософ повинен досягнути певної ідентифікації своєї суб’єктивності з відтворюваним зразком.
Та навіть у межах заданих традицією канонів середньовічний філософ мав деяку теоретичну свободу. Той же таки найбільш авторитетний біблійний текст був одночасно приводом і стимулом до роздуму, поштовхом для оригінального дослідження. Справа в тім, що, за уявленнями мислителей того часу, канонічний текст завжди багатозначний, символічний, наповнений таємницями й загадками. Саме це й відкривало можливості відносно вільного теоретизування.
Специфічною рисою середньовічної філософії був дидактизм (повчальність). Майже всі відомі нам мислителі середніх віків були або проповідниками, або викладачами богословських шкіл і університетів. Вони дбали не тільки про те, аби самим собі з’ясувати той чи інший предмет, але ще більше піклувались про те, як передати й викласти своє розуміння цього предмету учням і нащадкам. Отже середньовічний мислитель - це насамперед вчитель. Дидактизм побічно стимулював інтерес до проблем логіки і лінгвістики, до деяких проблем теорії пізнання. І все ж ця філософія була переважно „схоластичною”, шкільною, діалогом вчителя і учня, коли перший поважається за ерудицію і педагогічну майстерність, а другий - за старанність і здібність до засвоєння. У зв’язку з цим були поширені такі філософські жанри, які відбивали прагнення до діалогу:
• компіляції, тобто тлумачники, словники з прагненням охопити всю мудрість;
• суми (поширилися у пізнє середньовіччя) — логічно упорядковані трактати, узагальнюючі теоретичні досягнення, що мали слугувати за посібники з теології;
• сповіді, що були засобом морального очищення і публічного покаяння не стільки у власних інтересах, скільки для повчання інших.
У розвитку середньовічної філософії виділяють декілька періодів: апологетика, патристика і схоластика.
5.2. Апологетика і патристика
Апологетами називали перших християнських мислителів, що діяли в добу поширення нової релігії, коли вона зазнавала утисків і переслідувань з боку язичницького оточення і держави. Дехто вважає, що апологети не були власне філософами, вони скоріш ритори. Захищаючи християнство від освічених язичників, апологети висунули питання про Христа для доведення того, що все добре, розумне у язичництві було виявленням Христа-Логоса, немов з самого початку розлитого у людському світі.
Серед християнських письменників апологети з’явились з початку II ст. До них належали Арістід, Юстін, Татіан, Афінагор, Тертулліан та інші.
Перша апологія, що дійшла до нас і датована 125 роком, була апологія Марціана Арістіда з Афін, яку він написав римському імператору Адріану (76-138), а за деякими іншими повідомленнями наступнику Адріана на троні Антоніну Пію (86-161). У тексті апології Арістід підкреслює, що світ і все в ньому приведено до руху сторонньою силою, яка і є Бог. Бог є нерухомим, неосягненним, невимовним, досконалим і охоплює своєю могутністю створений ним Всесвіт. Далі Арістід стверджує, що не можна вважати за справжнього Бога будь-яке божество, яке шанують елліни, бо всі їх боги мають людські вади, вони такі ж недосконалі, а це не відповідає вимогам до Бога. Через неправильні уявлення людей про Бога у їхньому власному способі життя і поведінці мають місце чвари, смертоносні війни та тяжкі полони. Тому ніщо не є божеством окрім лише одного Бога, котрого й повинні шанувати люди всіх «родів» людей, якими є християни, іудеї, греки і варвари. Арістід переконаний, що тільки християни мають справжнє уявлення про Бога.