У цілому слід сказати, що апологети ставились до філософії майже вороже, вони скоріше схилялись до протиставлення панівної філософії (язичницької) і Божої мудрості, що викладена у Біблії, а також до протиставлення християнського образу життя і спроб жити доброчинним життям поза християнством, на власний розсуд. У той же час вони не відкидали, що деякі язичники, ті, що найближче підійшли до християнства, отримали просвітлення саме завдяки філософії.
Другий етап у розвитку філософії середньовіччя, що відповідає часу II-VI ст., називають періодом патристики[101]. Діяльність представників патристики, принаймні більшої їх частини, припала на період, коли християнська церква стала легітимною і навіть почала отримувати державну підтримку, отже функція апологетики, з її критичним ставленням до філософії, вже відмерла сама собою. Історична місія патристики полягала зовсім в іншому. Вона пов’язала християнську ідеологію з філософією і сформувала той метод філософування, який був характерним для всіх наступних століть, упродовж яких існувала середньовічна філософія, а саме екзегетичний метод.
Екзегетика як метод могла сформуватись не раніше ніж біблейські тексти набудуть канонічного виду, а це якраз і відбулося за часів батьків церкви. Зміст канонізованого варіанта Біблії давав багато приводів для філософування, однак у біблейських текстах багато чого було подано бездоказово, образно. Філософія ж - це мислення не в образах, а в поняттях, до того ж мислення систематичне й доказове. Тому, щоб на підставі Біблії створити якусь філософію, треба було священне писання перекласти з мови образів на мову понять з наступною організацією тих понять у певну систему. Проте переклад з однієї мови на іншу вимагав обізнаність у обох, та найперше саму наявність цих мов. Згадаємо, на той час існувала лише одна концептуальна філософська мова. Це була грецька антична філософія і зокрема її остання значуща школа - неоплатонізм. Такий переклад з використанням перш за все неоплатонізму і був здійснений патристикою.
Розрізнюють західну (латинську) й східну (грецьку) патристику. До першої належать св. Ієронім, св. Амвросій, св. Григорій Великий, Аврелій Августин.
Серед представників латинської патристики найбільш авторитетною фігурою у філософському відношенні є Августин Аврелій (Блаженний). Народився він у 354 році в м. Тагаста (на території сучасного Алжиру), за 240 км. від Карфагену, залишки якого ідосі збереглися біля столиці сучасного Тунісу. Його мати, Моніка, сповідувала християнство, а батько, Патрицій, був небагатим римським службовцем і залишався язичником. Августин здобув у себе на батьківщині непогану освіту, переважно літературну, і після знайомства з творами Цицерона відчув у собі прагнення до філософії. Знайомство з Біблією спочатку не перетворило його на прибічника християнства, він пройшов ще період захоплення дуалістичним ученням маніхеїв (прибічників модернізатора східних релігій Ману), які вважали, що є два основних начала, з котрих одне відповідає за добро й людську душу, а друге - за зло й матерію, включно з тілом. Довіра до маніхейства похитнулась у Августина після від’їзду до Риму та спілкуванням у Мілані з св. Амвросієм, від якого він врешті-решт і прийняв у 387 р. хрещення. Повернувшись до Африки, Августин став священиком, а з 396 р. і до смерті у 430 р. перебував єпископом міста Гіппон.
Літературна спадщина Августина величезна. Найбільш знаменитим став твір „De civitate Dei“ („Про град Божий”), якого філософ писав протягом 13 років. Серед інших можна назвати „Сповідь”, „Про Трійцю”. У своїх творах Августин систематизував християнський світогляд, прагнучи надати йому вигляд цілісного і єдино істинного вчення.
Світогляд Августина цілком теоцентричний. Бог, як вихідний і кінцевий пункт людських суджень і дій, на першому плані усіх частин його філософії. Августин коментує й ретельно обґрунтовує креаціонізм, тобто творення Богом світу в усій множині його явищ. Бога він розуміє як особу, що створила світ і людину з власної добровільної схильності до творчого акту. Богу Августин приписує абсолютну могутність і постійність творчого процесу. Створюючи безліч речей, Бог керувався ідеями цих речей, що містились у його розумі.