Найбільш видатні твори Декарта це ті, які присвячені (так само, як і у Бекона) методології. Серед них “Правила для керівництва розуму (1628-1629), “Міркування про метод” (1637), “Міркування про першу філософію” (1641), “Перші начала філософії” (1643). Крім того у нього є твори про оптику, етику, психологію. До речі, він першим висунув ідею про умовний рефлекс, а також був засновником аналітичної геометрії. Розглянемо головні філософські ідеї Декарта.
Предмет філософії він чітко визначає у “Перших началах філософії”: “Уся філософія схожа на дерево, корені якого - метафізика, стовбур - фізика, а гілки, що відходять від цього стовбура - всі інші науки, які зводяться до трьох головних: медицина, механіка і етика. Подібно до того, як врожай збирають не з коренів і не зі стовбура, а тільки з кінців гілок, так і особлива користь від філософи залежить від тих її частин, які можуть бути вивчені лише наприкінціі”[122]. Таким чином фундамент філософії, до складу якої входять усі науки, становить метафізика.
Метафізика Декарта тісно пов’язана з методом. Метод потрібен для побудови системи істинного знання. З цією метою Декарт вважав необхідним починати в науці пошуки істини, керуючись принципом універсального сумніву. Ми можемо і навіть повинні піддавати сумніву все, що приймається на віру і вважається за істинне. Але при цьому ми не маємо сумніву в тому, що маємо сумнів. Таким чином, ідучи шляхом, який вказує нам сумнів, ми приходимо принаймні до однієї безсумнівної і достовірної істини: наш сумнів існує як факт. Сумнів же - це діяльність думки. Значить, якщо наш сумнів існує як істина, то є істинним і те, що існує наше мислення. Я маю сумнів, значить я мислю. А якщо я мислю, то я існую (Ego cogito ergo sum). У такому разі наша думка має буття, що не підлягає сумніву. Ця істина докорінно відрізняється від істини існування нашого тіла. У тому, що тіло існує, можна ще мати сумнів, оскільки про тіло ми взнаємо завдяки нашим почуттям, які нерідко нас обманюють. Для мислення мені навіть не потрібен і весь зовнішній світ, адже я можу мислити уві сні, коли взагалі не сприймаю зовнішній світ.
Отже істинне знання, за Декартом, існує, оскільки існує сама людина, що мислить. А раз ця істина відкрита, то можна, спираючись на неї, довести, що існує не тільки наша думка, а й тіло, і навколишній світ.
Таке міркування мало важливе методологічне значення, оскільки було спрямоване проти всього, що приймалось на віру. Декарт шукав граничні підстави побудови системи істинного знання і віднайшов їх у самому індивідові, в його свідомості.
Як раціоналіст Декарт дещо принижував пізнавальну роль почуттів, бо, як він вважав, справжню суть речей складають не ті якості, що сприймаються органами чуття, а лише такі, які в будь-який час, за будь-які обставини залишаються незмінними і від почуттів не залежать. А такими якостями є ті, котрі пізнаються розумом і досліджуються математикою, а саме: протяжність, фігура, рух.
Як математик і раціоналіст, Декарт вважав, що загальним методом пізнання є дедукція, тобто виведення нових істин з тих, що вже є. Але тут годиться не будь-яка дедукція. Нею може стати лише загальна математика, а шлях до неї може дати тільки філософія. Так розмірковуючи, Декарт дійшов до формулювання чотирьох правил відкритого ним філософського методу дослідження:
1. Правило сумніву. „Ніколи не приймати будь-яку річ за істинну, якщо ти з очевидністю не пізнав її як істинну; уникати всілякої поспішливості й зацікавленості, не залучати до своїх суджень нічого, крім того, що повстало як ясне й видиме перед моїм духом, щоб не було ніякої можливості сумніву в цьому.”
2. Правило аналітичності. „Розділити кожне з питань, які треба вивчити, на стільки частин, скільки необхідно, щоб ці питання краще вирішити.”
3. Правило послідовності висновків з думок. „Свої ідеї розташовувати у необхідній послідовності, починаючи з предметів якнайпростіших і таких, що легко пізнаються, рухатись помалу, немов зі сходинки на сходинку, до знання найбільш складних, передбачаючи порядок навіть серед тих, які природним чином не слідують одне за другим.”
122
Декарт Р. – Первоначала философии // Декарт Р. Сочинения в 2 т. Т. 1. – М.: Мысль, 1989. – С. 309.