„Етика” - основний твір Спінози, у якому в систематизованій формі викладено те, що він у деяких інших творах називав „нашою філософією”. Цей твір відрізняється абсолютно незвичним способом викладення („геометричним порядком доведення”), який може шокувати сучасного читача. Визначення змінюються аксіомами й постулатами, теоремами й лемами, до них приєднуються доведення, королларії (додатки, висновки) та схолії (примітки, пояснення до тексту), теореми розділені на частини і мають строгу нумерацію, яку автор весь час використовує для відсилки читача до попередніх положень. Чому він використав такий метод? Причин мабуть було багато, і головна серед них та, що Спінозі треба було віднайти спосіб безпосереднього звернення до розуму читача, обминувши емоційну, образно-метафоричну сторону спілкування, яка часто ускладнює розуміння основного тексту.
Є підстави вважати, що Спіноза розглядав „Етику” засобом „філософської терапії”, цілющим підручником мислення й життя, коли читання виліковує розум, залучає до істини і спрямовує на правильні вчинки. Складається враження, що „Етика” - це сповіщення авторського розуму, що вже пройшов школу виучки істиною, читацькому розуму, який тільки-но ступив на шлях істини. У ідеалі обидва розуми повинні співпасти: один - щасливо спустошений, другий - натхненно наповнений. Як досвідчений наставник, Спіноза інколи стримує можливий відхід читача від логіки викладу, просить терпляче продовжити разом шлях до кінця, коли сумніви розвіються, а тимчасові, сторонні асоціації й питання, що виникають одразу при читанні, втратять актуальність, відпадуть.
До цього пояснення спінозівського способу викладення слід додати ще одне. У передмові до третьої частини „Етики” автор пише, що комусь здасться дивним його намір досліджувати людські пороки й дурості геометричним способом і ввести строгі доведення у область сумнівних речей. Однак він переконаний, що закони природи, за якими все відбувається, скрізь і завжди ті ж самі, а отже й спосіб пізнання природи речей повинен бути один і той же. Тому й підсумовує Спіноза: „Я буду розглядати людські дії и потяги так само, як би йшлося про ліпи, поверхні й тіла”[128].
Слід прийняти до відома це пояснення, але те „як би” свідчить і про певну міру умовності, яку слід враховувати, бажаючи з’ясувати мотиви вибору незвичного способу викладу.
У системі спінозівскої філософії, яка побудована у формі послідовних доведень, значне місце займають визначення вихідних понять. Найважливіші серед них - субстанція, атрибути і модуси.
Субстанція (лат. substantia - сутність; першооснова) - одне з найбільш давніх філософських понять, воно має свою довгу й складну долю як до Спінози, так і після нього. У „Етиці” наводиться не досить чітке визначення „субстанції” через надзвичайну абстрактність цієї категорії, щось близько до такого: субстанція - є те, що існує само по собі, ні в чому, крім себе не має потреби, отже, є „причиною самої себе”. Через інші найменування субстанція може бути представлена як Бог, як уся природа. Субстанція або Бог або природа - вічна, безкінечна і вільна, оскільки існує та діє тільки за необхідністю власної сили.
Атрибут - (лат. attributum - властивість) Спіноза визначає як те, що складає сутність субстанції. Атрибути - істотні властивості вічної й безкінечної субстанції, самостійні один відносно одного, але невід’ємні від субстанції. Таких властивостей у неї незчисленна множина, однак Спіноза говорить тільки про дві: протяжність і мислення.
Модуси (лат. modus - міра, положення, спосіб) - це стани субстанції, те, що існує в іншому. Модуси пов’язані з субстанцією через атрибути. Конкретні речі з їхніми конкретними властивостями - модуси (модифікації) безкінечних атрибутів субстанції.
Отже, щоб не говорив нам Спіноза стосовно кількості атрибутів, він фактично веде мову про два - протяжність і мислення. За “мисленням” як атрибутом субстанції тягнеться довгий шлейф модусів: усі емоції, пристрасті, почуття, думки, ідеї. У другій частині “Етики” наводиться важливе положення про збіг порядку і зв’язку ідей з порядком і зв’язком речей, через те, що під яким би атрибутом ми не подавали природу, всі вони рівноцінні, оскільки всі атрибути стосуються одного й того ж:
Субстанція мисляча й субстанція протяжна складають одну й ту ж субстанцію, що розуміється в одному випадку під одним атрибутом, а в іншому під другим. Так само й модус протяжності та ідея цього модусу складають одну й ту ж річ, тільки виражену двома способами... Так, напр., коло, що існує в природі, і ідея цього кола, що знаходиться у Богові, є одна й та ж річ, що виражена різними атрибутами. Так що, чи будемо ми уявляти природу під атрибутом протяжності, чи під атрибутом мислення, чи під яким-небудь іншим атрибутом, ми в усіх випадках віднайдемо один і той же порядок, інакше кажучи, один і той же зв'язок причин, тобто, що ті ж самі речі йдуть одна за одною”[129]. Людина, утворюючи єдність протяжного тіла і мислячої душі, теж модус атрибутів Бога. На цих засадах будується концепція пізнавального процесу.
128
Спиноза Б. Избранные произведения в двух томах. Т. 1. – М.: Госполитиздат, 1957. – С. 455.