Ядро філософії Лейбніца - вчення про “монади”, яке викладено у невеликому творі під назвою “Монадологія”. Монада - це проста, неподільна субстанція. Таких субстанцій-монад безліч. Вони - носії сили і мають духовний характер. Кожна монада є унікальною, неповторною, самостійною одиницею буття, причиною самої себе і здатною до активності. Світ монад сторений Богом, який сам є монадою: «Один лише Бог є первинною Єдністю, або первісною простою субстанцією. Всі монади, створені чи похідні, складають його творіння і народжуються, так би мовити, з безперервних, від часу до часу, випромінювань (fulgurations) Божества»[132]. Монада - це світ сам по собі, проте такий світ, що відображує в собі увесь світовий навколишній порядок. Єдине відношення, яке існує між монадами - це гармонія. Питання про гармонію дуже важливе у філософії Лейбніца. Вона - деякий внутрішній порядок світу монад, принцип, що долає ізольованість монад.
Лейбніц розрізнює монади трьох видів у зв’язку з тим, як відображується у простому, поодинокому (тобто у монаді) вся множина світу, оскільки кожна “монада є постійним живим дзеркалом універсуму”[133]:
нижча форма, коли монади мають тільки пасивну здібність уявлення (перцепція) і можуть створювати невиразні уявлення;
монади душі, це монади більш високого рівня, бо вони вже здатні мати більш чіткі уявлення;
монади духи, монади найвищого рівня, які мають здатність до апперцепції (усвідомлення сприйнять, уявлень).
Монади не мають фізичних характеристик і не пізнаються чуттєво. Тіла відрізняються видом монад, з яких вони складаються. Нежива природа складена з монад першого виду, жива складена з монад другого виду, людина має монади третього виду. Утворення сукупностей монад не є випадковим, воно визначено “наперед встановленою гармонією”.
З основними ідеями монадології пов’язана і теорія пізнання Лейбніца. Він - раціоналіст, однак більш обережно ставиться до сенсуалізму і до ролі почуттєвого досвіду. Лейбніц поділяє загальну тезу сенсуалізму, згідно якої “немає в розумі нічого такого, що раніше не пройшло б через чуття”, але при цьому суттєво доповнює: “крім самого розуму”, що слід розуміти як наявність природжених здібностей до мислення. Чуттєве пізнання може дати лише “істини факту”, які стосуються поодиноких явищ і подій. Раціональне пізнання дає істини загальні й необхідні. Це - істини розуму. Перші істини - то сфера природознавства, другі - сфера логіки і математики.
7.5. Проблема знання у Джамбатісти Віко: історія, філософія та філологія
Видатний італійський мислитеь доби Нового часу Джамбатіста Віко (1688-1744) цікавий тим, що свідомо звернувся до обґрунтування соціально-історичного знання. Його якось вразила проста думка: філософи серйозно прагнули вивчати “Науку про Світ Природи”, що створений Богом і який він один може пізнати (згадаймо тут Сократа), і нехтували розмірковуванням про “Світ Націй” тобто про “Світ Громадянськості”, який був створений людьми і наука про який може бути доступна людям. Дж. Віко формулює умову будь-якої доступної людям істини: пізнаним може вважатись лиш те, що створено тим, хто пізнає, і тому “verum et factum convertuntur” (істинне й створене співпадають). З цього можна вивести такі наслідки:
а) те, що пізнається, повинно бути створене тим, хто пізнає;
б) спочатку треба створити, а потім - пізнавати.
Людські звершення, про які найперше говорить Віко, це форми правління, типи соціальних зв’язків, системи природного права, “порядки” громадянськості. Філософія історії (хоч сам Віко ще прямо й не вживає такий вираз) повинна ухопити загальну й єдину логіку руху життя всіх націй шляхом ретельного аналізу людських думок, якими люди керуються для удосконалення форм свого повсякденного життя. Ідеї, що стали людськими звершеннями, зберігаються в мові народів, знаходять відображення в художній творчості і слугують емпіричною базою філософсько-історичного дослідження. Філософія і філологія наближаються одна до одної: “Завдяки попереднім філософським доказам наступні філологічні докази підтверджують свій Авторитет Розумом і Розум - своїм авторитетом”. Слід лише мати на увазі, що філологія у Віко є широкою емпіричною наукою - “вченням про все те, що залежить від людської волі: такими є всі Історії Мов, Звичаїв, Подій як миру, так і війни народів”.
Джамбатіста Віко вважав, що кожний народ протягом своєї історії проходить три стадії - “вік богів”, “вік героїв”, “вік людей”. Послідовна зміна зазначених трьох стадій складає те, що Дж.Віко називає “Вічною Ідеальною Історією” і, згідно з її планом (за яким стоїть “Божественне Провидіння”), “саме так повинна була минати раніше, так повинна минати тепер, і так повинна минати надалі історія націй”[134].
132
Лейбниц Г.В. Монадология // Лейбниц Г.В. Сочинения в четырёх томах. Т.1. – М.: Мысль, 1982. – С. 421.